Революція та пропозиції

За останні роки в Україні з'явилося дуже багато революційних антиурядових організацій. Деякі продовжують свою діяльність, деякі вже розпалися, деградували чи зовсім зникли. Їх переважна кількість базуваласть на субкультурних молодіжних рухах, які знаходяться й досі дуже далеко від розуміння таких речей як політика, економіка, соціальна сфера. Одиниці з цих рухів пропонували якісь реальні схеми дій, реальні програми здійснення тієї революції та розбудови нової української держави. Але ці рухи згодом втратили свою силу через великий відтік людей в інші, маргинальні або взагалі реакційні, рухи. Постійні розколи, жага лідерів до влади та керування людьми, або просто перехід, в силу свого віку, неосвічених молодих людей на реакційні позиції, роблять будь яку революцію або ж народний бунт чи локальний спротив в містах неможливим. Більше того усі ці рухи є молодіжними та спрямовані на молодь, яку вони рясно годують дешевим популізмом на різні теми. Частіше за все їх популізм базується на усіляких історико-культурних аспектах. Така діяльність сама по собі є шкідливою, бо відвертає увагу тієї ж молоді від реально існуючих соціально-економічних проблем. До того ж, була і є, практично відсутньою реальна, справедлива та продумана критика влади або партій. Антивладні виступи починаються та закінчуються на дитячих картинках в інтернеті або графіті на вулицях. Це смішно та сумно водночас. Тобто виявляється, що рух, який позиціонує себе як революційний, як пропонуючий новий, діалектично обумовлений соціально-економічний устрій, буквально розбудову нової небачаної держави чи бездержавного устрою, займається дрібним хуліганством. Прикро й те, що молоді люди приєднуються до таких рухів, але заради чого? Більшість зовсім не бачила в очі своїх товаришів, не приймала участі в акціях, хтось приєднується лише заради стадного інстинкту та заради приналежності до якоїсь елітарної групи у суспільстві. Так звані "революційні" суспільно-політичні рухи є ні що іншим, як звичайними молодіжними субкультурами, в які можна вступити та вільно піти, коли набридне. Товариші, так справи не робляться, у такий спосіб існування ніколи жоден з рухів не збере навколо себе достатньо людей, чи хоча б приверне до себе увагу суспільства. Тому, люди які дійсно бажають щось змінити в країні, повинні починати реально працювати, в першу чергу працювати своєю головою, бо практично не існує ніяких реальних пропозицій щодо розбудови нового устрою, будь якого. 

Зараз, ми вважаємо, прийшов час починати діяти, але діяти зі зброєю у руках, і цією зброєю повинні бути адекватні, розумні, обгрунтовані пропозиції, які базуються не тільки на пустих гаслах із історії революційних рухів. Найближчим прикладом відсутності таких дій, є те що, на жодний євромайдан не прийшла жодна революційна організація та не сказала - "Ми проти інтеграцій, ми проти знищення вітчизняної промисловості, ми проти встановлення іноземного контролю, ми проти того, щоб українські робітники втрачали робочі міста". Жодна! Де та революція? Де ті робітники? Де ті великі розуми, що повинні вести революцію? Нема, але є дуже багато бовдурів, що кричать самі не знаючи що. 

Революція сама по собі, або від малювання смішних картинок не зробиться, ніхто нікуди не вийди, бо народ заляканий або ледажчий. Революція спочатку робиться в головах, а потім з тих голів виходить на вулиці, а якщо в головах порожньо, нема ідей, нема роздумів, то нічого й не буде. Маси не привернеш смішними картинками із Януковичем або опозицією, людям потрібні рішення. Тому давайте відкинемо субкультурщину, балаканину у соціальних мережах та почнемо дорослішати. Зараз потрібні дорослі люди з дорослими пропозиціями та реальними рішеннями.

"Єврореволюція"

Останні події в Україні під гучною назвою "Єврореволюція" показали усю суть не тільки нинішньої влади, але й опозиційних партій. Показали їх неспроможність до рішучих дій, ідеологічну слабкість, та як завжди буває з будь якими партіями, лобіювання інтересів олігархії, видаючи їх за інтереси загальнонаціональні. 1 грудня, коли праві хлопці з різних організацій билися із "Беркутом", тоді ще була невелика надія на те, що цей ліберальний спектакль переросте у національну революцію, але ж ні, виявляється в нашій країні гроші сильніші за будь яку ідею. Ми не підтримую правих, але поважаємо мужність, сміливість та рішучість - те, чого ніколи не було в жодного політика. Налякана можливими діями з боку влади по відношенню до їх шкур, опозиція швиденько сдала тих хлопців, і в той момент вони показали всю свою продажну суть. 

Люди вже майже місяць мерзнуть на тому майдані, і що з того вийшло - нічого. Що це за революція з танцями, дискотекою, купованими зірками та бескінечним самопіаром? Вони кричать "Слава Україні!", це привітання націоналістів, а хіба вони націоналісти? Згадайте хто такий Порошенко, згадайте що це саме він є засновником "Партії Регіонів", загадйте що це він був ще у СДПУ(о) у Медведчука. Коли це Яценюк та Кличко встигли стати націоналістами? - коли це стало їм потрібно! Тягнибок та Фаріон, зараз їх підтримує дуже багато людей, але ніхто не хоче й слухати про те, що вони обидва були членами КПРС! Ніхто з них не націоналісти, справжній націоналіст ніколи б не виступав за продаж Вітчизни закордонним банкірам та урядам. Це не націоналісти, а запроданці та пристосуванці!

Цікаво ще й те, а що буде з Тимошенко коли вони переможуть? Якщо вони її дійсно випустять із тюрми - це буде означати їх політичну смерть, бо вона є справжнім політичном лідером, який дійсно зможе повести за собою їхній електорат, до того ж цього буде вимагати Європарламент. То ж що вони виберуть - політичну смерть чи зраду свого колишнього лідера?

Товарищі, це не революція, це ще один помаранчевий майдан, який навряд чи чимось закінчиться. За опозицією стоять все ті ж олігархи - тепер Фірташ та Порошенко замість Ахметова. Ви бачили 5 канал, ви бачили як там подається інформація, ви бачили що кожні пів години йде піар цієї комічної трійці, що всі новини висвітлюються тільки з того боку, який потрібен опозиції та заходу. Вгадайте, кому належить 5 канал? - правильно, Фірташу.

Чого усі чекають від опозиції та можливої асоціації або майбутнього вступу України в ЄС? На що вони сподіваються? Євросоюз чітко заявив про свою позицію на рахунок України. Не буде ніякої фінансової підтримки взагалі, проте будуть колосальні обмеження по нашій внутрішній економічній та політичній діяльності. Але ніхто цього й слухати не хоче, "скоріше в Європу, там нас нагодують". Це називається надіятися на "авось". Непотрібна нам ніяка Європа чи Росія, Європу нам потрібно будувати в Україні, оце повинна бути позиція справжнього націоналіста. Товарищі, не обманюйтесь, любіть Україну!

Що таке велич нації?

«Велика нація» - ця ідея на всьому протязі історії людства з часів давнини до сучасності ставала метою державної політики та ідеології в історії багатьох народів світу. У світовій історії є багато прикладів яскравої політичної діяльності окремих історичних особистостей, які ставили метою своєї влади досягти створення великої нації, до якої вони самі належали. Кожен з них представляв свій шлях, свої методи досягнення цієї ідеї, не завжди справедливі і виправдані, часто пов'язані лише з військовими діями, загарбницької політикою приводить до створення територіально обширних імперій і антидемократичного політичного придушення інших народів, підпорядкування їх своїй волі, інтересам для досягнення благоденства нації. Війна не робить націю переможицю величнішою за переможену, а навпаки, бо переможений у війні народ з часом здобуває таку жагу до свободи та силу духу, яка руйнує будь-який імперський шовінізм.
Однак справжня велич нації полягає не в силі придушення і підпорядкування інших народів своїм інтересам, а в здатності нації успішно використовувати ресурси своєї країни, в умовах, в яких відбувається їх історичний розвиток. У можливості раціонально організувати господарську та політичне життя суспільства, здатну створити фактори для процвітання і благоденства своєї нації. Велич нації проявляється в тих творчих силах народу, здатності здійснювати і мобілізувати всі наявні ресурси в інтересах суспільства.
Тож щоб стати дійсно великою нацією ми повинні не воювати, не пригнічувати інші нації, а будувати! Будівництво соціально справедливого національного суспільства, яке складалося б з загартованих в праці та відданих своїй Батьківщині людей. Не руйнування, а творення робить націю великою!

Наше розуміння націоналізму

Багато доводиться чути від правих, ніби українські нацкоми – це не націоналісти, а звичайні совки, які прикривають вишиванками свій космополітизм і українофобію. На їх думку націоналізм – це чітка ідеологія, яка пропонує ієрархію, національну виключність, централізацію і право приватної власності. З піною біля рота вони доводять що без всього цього націоналізм неможливий, що навіть складається враження, ніби націоналізм – це ідеологія зміцнення капіталізму притрушена національними ідеями.

Насправді ж націоналізм навіть не ідеологія, а ідея, напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі.
Націоналізм сам по собі не дає відповіді на питання власності, економіки, суспільного будівництва, тому він не може бути ідеологією, системою поглядів, бо сам є лише поглядом. Ідеологією він стає лише у сукупності з іншими світоглядами: лібералізмом, соціалізмом, монархізмом, елітаризмом тощо. Кожна з цих ідеологій пропонує свій варіант збереження і розвитку нації, як і власне тлумачення терміну «нація».

Ми, українські нацкоми, є націоналістами, бо змагаємо за збереження нашої нації, за розвиток її культури та ідентичності. Підґрунтям нашого націоналізму, його платформою, є комунізм – ідея суспільної рівності (бо не можна вболівати за самостійність України і терпіти експлуатацію в її середині) і інтернаціональної дружби і співпраці (бо не можна створити добра своїй нації причиняючи зло іншій).

Ні вожді, ні ринок, ні монарх з елітою не здатні врятувати українців, об’єднати і зробити щасливими. Лише сам народ спроможний на своє визволення і подальше покращення життя через пряме народовладдя в своїй країні.

Ідея безклясового суспільства в УССД.

1. Ідея безклясового суспільства в УССД означає, що обстоюємо такий державний і суспільний устрій, в якому всі українці (селяни, робітники, інтелігенти) будуть рівні в правах і обов’язках і жодна з цих суспільих верств не матиме упревілейованого становища. Бо таке упривілейоване становище в УССД, напр., українського селянства, як найчисельнішої частини нашого народу, означало б дати селянству панівне становище над рештою українського народу – над робітниками і інтелігентами. Такий поділ і така розв’язка срави підривала б єдність і силу українського народу, силу нашої держави і вироджувало б селянство в панівну експлуататорську клясу. Це було б не справедливо, не розумно і, накінець, привелоб нашу державу до упадку.

2. Безклясове суспільство – це не значить, що в нашому суспільстві не буде селян, робітників, інтелігентів. Бо ж, як згадано вже в одній з точок, усе так буде в суспільстві, що різні люди виконують різні функції. Безклясове суспільство – це значить, що всі ці верстви будуть мати рівні права і обов’язки, це значить, що інтерси одних не будуть розвиватись коштом других, що всі матимуть одинакові можливості розвивати свої сили та здібності, що відноситимуться один до одного як до брата, а не як до ворога. Українська держава однаково буде дбати про те, щоб мав незалежне життя і український селянин, і український робітник, і український інтелігент.

3. Ми виходимо з того заложення, що всі люди, чи то в нашому народі, чи в кожному іншому, родяться рівними і з морально-суспільного пункту бачення однаково вартісними. Звихає поодиноких одиниць, скочує до нужди, а відтак до злочинів становище й атмосфера, в яких формуються і живуть. Найкращою школою, що випускала б у життя людей з добрими моральними якостями – це справедливий соціальний, суспільний і політичний лад в національній державі та належно поставлене виховання.

4. Основним Законом в УССД, який впливає з засади безклясового суспільства, - буде забезпечення кожного українця і українки рівним правом у життєвому старті. Тобто забезпечення законом того, що кожна новонароджена і підростаюча людина з сім’ї українця – селянина, робітника, інтелігента – буде мати однаково широкі можливості і рівне право, без огляду на своє походження, розвиватись так, щоб у дитинстві недоїданням, важкою працею матері і гризнею в рідні вона не була підірвана фізично і морально; щоб кожна українська дитина мала однакове право і можливості до здобуття освіти і бажаних нею кваліфікацій; щоб опісля мала однакове право і можливості створити собі свій варстат праці та жити вільно, культурно, заможно і щасливо.

5. Безклясовість українського суспільства в УССД забезпечують не тільки закони, але й цілісна побудова ладу української держави і кожночасні корективи державних законних органів, як також відповідно поставлене виховання.

Осип Дяків-Горновий, «Яка філософія зобов’язує членів ОУН?»
1948 р

Гасло "Геть від Москви!"

Найбільш відкрито і пристрасно закликав відкинути "російський шлях" Микола Хвильовий. Цей видатний діяч (справжнє прізвище Фітільов) виріс на Східній Україні в родині дрібного російського дворянина. Під час громадянської війни приєднується до більшовиків, прагнучи взяти участь у будівництві всезагального й справедливого комуністичного суспільства. Після війни Хвильовий стає одним із найпопулярніших радянських українських письменників, засновником авангардної літературної організації "Вапліте", а також дослідником питань українсько-російських взаємин, особливо у царині культури.

Сповнений ідеалістичних сподівань, комуніст Хвильовий гірко переконується у кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків у національному питанні та у російському шовінізмі партбюрократів, які, за його висловом, ховали свою упередженість «у Марксовій бороді». Щоб урятувати революцію від згубного впливу і російського імперіалізму, Хвильовий вирішує викрити його. Він доводить, що «пасивно-песимістична російська література сягнула своєї межі й зупинилася на роздоріжжі», та радить українцям відмежуватися від неї. Пристрасний заклик Хвильового до українців іти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі «Геть від Москви!»

Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторів, які шукали для себе взірці літературної творчості, його позиція, без усякого сумніву, мала політичні мотивації. Однак слід наголосити, що його антиросійськість грунтувалася не стільки на українському націоналізмі, скільки на революційному інтернаціоналізмі. Хвильовий був переконаний у тому, що світова революція доти не переможе, доки один народ, уданому випадку російський, намагатиметься монополізувати її.

Так і зараз, коли Росія знову почала нове "збирання земель" та встала на курс відновлення своєї імперії, ми висуваємо це заборонине роками, але зараз більш ніж актуальне гасло - "Геть від Москви!". Характер російського імперіалізму змінився, як він змінився в усьому світі, і замість мілітаристської імперії постає імперія економічна; економіка однієї країни підпорядковує собі економіку іншої країни. Теж саме ми бачимо і в політиці США та Євросоюзу, тому до гасла "Геть від Москви!" ми додаємо вже сучасне гасло "Геть від Брюсселя". Ці гасла висловлюють недовіру сучасним економічним імперіям і спонукають до самостійного культурного та економічного розвитку України на користь її власного народу, а не на користь іноземним капіталістам та політикам.

Карл Маркс та Україна

Українська проблематика в творчості К.Маркса репрезентована здебільшого в контексті його історико-філософських зацікавлень європейською минувшиною доби пізнього середньовіччя та ранньомодерної доби. Крім того, вона порушується в межах провідної проблематики студій, присвячених зовнішній політиці Російської імперії та дипломатичній історії Європи, а найбільше — у робочих і підготовчих нотатках. У видовому плані матеріали Маркса представлені у вигляді конспектів, підготовчих записів та хронологічних виписок з низки історичних праць, зокрема з «Історії Польщі» Й.Лелевеля, «Бунта Стенькі Разіна» і «Гетьманства Виговського» М.Костомарова та ін. Крім того, українська тематика інколи порушувалася Марксом у межах провідної проблематики деяких інших студій.

Уважається, що вперше козацтво українське згадується на сторінках конспекту Маркса з праці «Історія Польщі» Й.Лелевеля. Зокрема, Маркс відзначає участь полку низових козаків у Тридцятилітній війні 1618-48 рр. на боці австрійських Габсбурґів, стисло висвітлює війну Б.Хмельницького з Річчю Посполитою та ін. У конспекті Маркса з праці «Бунт Стенькі Разіна» представлено кілька виписок про соціальне розшарування запорозького козаків. У конспекті Маркса зі студії «Гетьманство Виговського» подано нотатки про походження козаків, запозичені, мабуть, у західноєвропейських авторів, розлогі відомості про розподіл соціально-політичних сил по смерті Б.Хмельницького (на 2 партії — пропольську та проросійську), соціальну диференціацію козацтва та становлення старшинської ієрархії, коментарі про обрання гетьманом І.Виговського та ін. Крім того, Маркс означує тогочасну боротьбу за гетьманську булаву як громадянську війну на українських землях. Низка нотаток про Україну міститься в «Хронологічних виписках» Маркса. Зокрема, у цих робочих матеріалах представлене відоме визначення Маркса «Запорозька Січ — християнська козацька республіка» (можливо, запозичене з праць М.Костомарова), яке подавалося майже в усіх радянських працях з історії українського козацтва. Українська тематика репрезентована і в студії Маркса «Викриття дипломатичної історії XVIII століття». У цій праці Маркс висвітлює переважно англо-російські взаємини і принагідно подає низку коментарів, зокрема вказує на спадкоємність політики Російської держави та Російської імперії, спрямованої на ліквідацію республіканських державних утворень (Новгородської республіки, республіки козаків) тощо.

Імовірно, Маркс виявляв певну зацікавленість й іншими українськими справами. Зокрема, в особистій бібліотеці Маркса зберігалася написана французкою мовою праця М.Драгоманова «Українська література, заборонена російським урядом» (1878) з численними помітками про поезію Т.Шевченка, Кирило-Мефодіївське товариство та ін.

Праці Маркса з’явилися на українських землях наприкінці 1860-х і у 1870-х рр. Зокрема, І.Франко 1879 року уперше переклав українською мовою 24-й розділ [«Так звана первісна акумуляція» — прим. «Вперед»] з 1-го тому «Капіталу», але не зміг його опублікувати. У 1890-х рр. кілька україномовних перекладів праць Маркса з’явилися в Галичині. Протягом 1880-90-х рр. чимало праць Маркса в російськомовних перекладах поширювалися на теренах підросійської України. 1902 року у Львові був виданий українською мовою «Маніфест Комуністичної партії».

Учення Маркса … справило певний вплив на погляди й світосприйняття низки відомих українських інтелектуалів, у т.ч. Ю.Бачинського, М.Драгоманова, Б.Кістяківського, С.Кривенка, Лесі Українки, М.Павлика, М.Порша, М.Туган-Барановського, І.Франка, Л.Юркевича та ін. З М.Зібером, С.Подолинським та І.Фесенком Маркс був знайомий особисто, а з С.Подолинським підтримував епістолярний зв’язок.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. ортодоксальний марксизм був суттєво трансформований В.Леніним та іншим більшовицькими теоретиками до російських соціокультурних передумов і політичних обставин. Водночас з’явилася низка реформаторських і ревізіоністських візій вчення Маркса (австромарксизм, «легальний марксизм» та ін.), які справили певний вплив на політ. діячів та інтелектуалів (С.Булгаков, М.Ратнер, М.Туган-Барановський, Л.Юркевич та ін.).

З офіційною канонізацією марксизму як державної ідеології за радянських часів праці Маркса не раз перевидавалися. Cпершу, протягом 1920-х рр., мали місце паліативні спроби академічного вивчення марксизму як в УСРР (І.Дашковський, В.Юринець та ін.), так і взагалі в СРСР. Втім, хвиля сталінських репресій на початку 1930-х рр. супроти учених та інтелігенції поклали край навіть поміркованому вивченню спадщини Маркса. Відтоді і до кінця 1980-х рр. студіювання марксизму, зокрема інтерпретація та видання творів Маркса, здійснювалося, виключно в межах ідеологічних потреб та партійних вимог. Натомість радянське керівництво впровадило практику тотального вивчення офіційної догматичної версії вчення Маркса.

У межах канонічної радянської інтерпретації марксизму 1985 було завершене україномовне видання праць Маркса та Енгельса в 50-ти томах. Однак публікація конспектів Маркса з праць М.Костомарова та деяких інших матеріалів здійснювалася на обширах СРСР вибірково, позаяк обмежувалася ідеологічними міркуваннями та директивами керівництва Комуністичної партії України та Комуністичної партії Радянського Союзу. Зокрема, російськомовний переклад конспекту Маркса з праці «Гетьманство Виговського» М.Костомарова був підготовлений Є.Шабліовським, В.Сарбеєм та К.Соловйовою 1968 року для багатотомного збірника «Архів Маркса й Енгельса», але так і не був надрукований. Україномовний переклад цього конспекту був оприлюднений В.Сарбеєм лише 1993 року у «Працях центру пам’яткознавства» (вип. 2) АН України (нині Національна академія наук України) та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. 1989 був опублікований російськомовний переклад студії Маркса «Викриття дипломатичної історії XVIII століття».

Твори Маркса українською мовою видавалися і за кордоном, зокрема товариство «Космос» у Берліні (Німеччина) протягом 1920-х рр. У 1927-29 рр. вперше за редакцією А.Річицького був виданий українською мовою «Капітал». Поза межами УРСР праці та спадщину Маркса вивчали українські вчені В.Голубничий, Р.Роздольський, П.Феденко, Р.Шпорлюк та ін. З розпадом СРСР зацікавлення постаттю Марксом і його спадщиною суттєво підупали й нині переважно обмежуються цариною спеціалізованих академічних студій.

О.В.Ясь