неділя, 24 березня 2013 р.

Український націонал-комунізм. Історична довідка.

З розвитком капіталізму в Україні в ХІХ ст., українці так і не сформували свою національну буржуазію, і були вимушені йти у найми до іноземних власників. Українська нація так і залишилась монокласовою, тобто складалась лише з пригноблених верств – безземельного селянства і пролетаріату, і тим ще гостріше входила в протиріччя з інородними поміщиками і буржуа (росіянами, поляками і євреями). Бунти, які мали національний характер, були нічим іншим, як класовими війнами.
Події 1917 року підняли це питання на новий рівень. Ліберальна Центральна Рада, яка складалась не тільки з соціалістів, але й з достатньо таки реакційних елементів, не могла законодавчім шляхом ані забезпечити національну незалежність українцям від імперій, ані звільнити їх від економічного визиску, то ж селянство і пролетаріат зацікавилися більш радикальними рухами.
Так значного розвитку набули селянські рухи отаманщини націоналістичного (Холодний Яр) і анархо-комуністичного спрямування (Гуляйпілля), які в принципі мало чим між собою відрізнялись починаючи від ідей (створення широкого самоврядування, ліквідування класового розшарування, національна незалежність України), закінчуючи символікою.
Олександр Шумський
Українське робітництво, на жаль, не мало свого війська, тому виступало в громадянській війні разом із всеросійським пролетаріатом у складі червоної армії. Проте, нестала позиція вождів більшовиків спричинила до утворення українських самостійницьких фракцій: боротьбистів, шумківців. Саме тоді зароджувався термін «український націонал-комунізм». З перемогою більшовиків і встановленням номінально радянської влади, українські націонал-комуністи (Скрипник, Хвильовий) відіграли значну роль у впровадженні національно-культурної коренізації в України, але в 30-х повністю були придушені сталінізмом із погано обґрунтованих марксизмом причин. Націонал-комуністичний рух в Великій Україні зупинився на кілька десятиріч…

Проте набув свого розвитку на Західно-українських землях у складі Польщі. Там ще діяли українські політичні партії і гуртки, найбільш цікаві з яких Організація українських націоналістів і Комуністична партія західної України. ОУН формувала свою політичну програму на основі різних теорій, серед яких були і крайньо-реакційні донцовські ідеї аристократизму та елітаризму, і солідаристська ідея «Націократії» Сціборського, і відверто соціалістичні ідеї Міхновського.
Розвитку саме лівої традиції в ОУН посприяв розкол і саморозпуск КПЗУ, більшість членства якої підтримала курс Олександра Шумського і виступали за об’єднання Східної і Західної Україну в єдину незалежну соціалістичну республіку. Припинення діяльності партії призвело до того, що частина КПЗУшників виїхала в СРСР і зазнала сталінських репресій, а інші залишились в Польщі і влились в ОУН. Так в 1941 році членом проводу бандерівської ОУН став націонал-комуніст Михайло Степаняк…
Михайло Степаняк
Українська повстанська армія також не була позбавлена комуністичних ідей. Петро Федун «Полтава», Іван Мітринга, Василь Кук (останній генерал УПА) були головними пропагандистами ідей безкласового суспільства, робітницького самоврядування, антикапіталізму, антиімперіалізму. В першому числі повстанської газети «Оборона України» містилось гасло: «Тільки в самостійній українській державі зможемо поглибити та закріпити соціальні здобутки жовтневої революції». Що там казати – навіть Бандера під час війни захопився соціалістичними ідеями, критикував Радянський союз за несоціалістичність і називав націоналістів більшими борцями за свободу, рівність і братерство, ніж більшовики!

З придушенням робітничо-селянської УПА, націонал-комуністичні ідеї в тій чи іншій мірі підхопили шестидесятники (Василь Стус, Левко Лук’яненко тощо). «Соціалізм — це найчесніший людський лад. І він мусить виростати на чистій, на природній людській основі чесності, справедливості і взаємодопомоги людей, а не підтримуватись зграєю платних шпигунів, поліцейських, донощиків, кар'єристів, чиє ім'я — людська безликість. І за такий соціалізм варто боротися до скону.» - писав захисник української культури і прав людини Василь Стус у критичних листах до партійних функціонерів.
З отриманням української республіки юридичної незалежності у 1991 році націонал-комунізм зник з української політики як осмислене, серйозне явище. Терміни «націоналізм» і «комунізм» стали в свідомості українців антагонізмами, а їх поєднання – оксюмороном. Як в сталінські часи в партійній верхівці, так сьогодні в націоналістичному середовищі термін "націонал-комунізм" став політичним кліше для тих його учасників, хто мислить за рамками догм вузьких реформістських ідеологій. В легальних комуністичних організаціях справи ще гірше – націоналізм там присутній лише в крайньо-шовіністичній, імперській проросійській формі аж до українофобії, адже все українське в таких сектах відкидається як «буржуазно-націоналістичне».
Разом з тим ми не маємо обирати між нашою національною незалежністю і соціальною справедливістю, як не обираємо ми що сьогодні краще зробити: попити чи поїсти. Нам необхідне об’єднання комунізму і націоналізму. Українцям важливо відродити традицію несправедливо забутого націонал-комунізму, щоби постала єдина Українська незалежна республіка вільних робочих людей!

Слава Україні і її трудовому люду!
Смерть буржуям!

Кенні Мельник