субота, 25 травня 2013 р.

Повстань Україно, повстаньте трудящі!

Повстань Україно, повстаньте трудящі! Піднімайся змучений народе, скинь з себе кайдани капіталістичного рабства. Скинь те ярмо вельмож, що мають нас за холопів і дурманять нам голови буржуазною "демократією".В таких умовах українській нації залишилось 50-80, максимум 100 років.Буржуазний лад веде у прірву наш народ.Нашій нації життєво необхідна зміна формації, знищення старого ладу та перехід до соціалізму.Капіталізм також становить загрозу для природніх ресурсів, адже окремі індивіди турбуючись про накопичення багатсв хижацько використовують природні ресурси.Капіталісти завжди крадуть в інших членів суспільства.Ось яскравий приклад:80% благ на Землі використовують 20% населення Землі.Співвітчизники, єднаймаося для боротьби проти капіталістів та експлататорів!Ми повинні боротись за царство свободи трудящих, а не терпіти цей буржуазний рай. Зруйнуємо капіталізм та збудуємо справжній соціалізм, нащадки нам подякують.Мета для боротьби є: Незалежна Радянська Соціалістична Українська республіка вільних робочих людей.В якій панує народовладдя та керують виборні Народні комітети, недержавні органи місцевого самоврядування добровільних асоціацій трудящих. Де всі засоби виробництва належать суспільству і керуються робітничими колективами і працюють на благо народу, а не на прибуток паразитам. Поліпшиться і екологічна ситуація, адже соціалістичний лад і стрімка науково-технічна революція, що відбудеться при цьому дадуть більше змоги для покращення природних умов.Зникне класове розшарування і нація буде процвітати. Наш досвід підхопить і міжнародний пролетаріат. Праця перетвориться на творчість. Виробництво автоматизується. Люди завжди будуть забезпечені і не будуть боятися підвищення цін або втрати роботу. Перспективи при соціалізмі великі, можливості безкінечні. За цей лад варто поборотись, справжні патріоти нас підтримають.
Слава Україні і її трудовому народу!

Культура споживання та національна культура.

Біда української молоді полягає в її тотальному захопленні масовою капіталістичною культурою та абсолютній пассивності більшості у політичних питаннях. Більшість сучасних молодих українців не визнають та не захоплюються національною культурою, і не бажають її розвивати, або інколи навіть соромляться свого походження та соромляться розмовляти українською мовою. На томість процвітає ганебна, дешева, штучна американська культура масового споживання, яку створюють капіталісти виключно заради прибутку. Масова культура, на відміну від національної, не несе в собі жодної ідеї, жодної думки, жодного позитивного впливу. Прикро бачити молодь, яка не знає своєї історії, не знає видатних діячів, але яка знає усі модні бренди та частіше користується англійською, аніж українською. 

Але справа лежить глибше, не тільки в негативному впливі масової культури ззовні. Молодь бажає бути модною, сучасною та стильною, вона слідує західному зразку, обирає штучні, але модні "цінності", і це тому що в Україні так і не було створено альтернативи, не було створено образу сучасного національно свідомого українця вдягненого в українське усучаснене вбрання, слухаючого українську музику, дивлячогося українське кіно, а не голівудські безглуздіі молодіжні комедіїї. Але ж треба признати, що кіно в україні знаходиться у великому занепаді,та якісної україномовної музики мало, тому щоб створити національно свідоме супіспільство треба підіймати з колін мистецтво. В цьому всьому винна влада, всі уряди починаючи з 91-го року, які будучи буржуазними переймалися й переймаються тільки про свої гаманці, а не про виховання національно свідомої молоді за гуманістичними принципами.

Все що в собі несе масова культура це: купуй,споживай, та купуй ще більше, бо це модно, так роблять всі. І не важливо чи це корисно, чи це щось гарне, чи це щось виховує в людині, це просто модно і крапка.
Якби ж на цьому все закінчувалось, ні. В останні роки масова культура споживання, спілкування через соціальні мережі та відірваність від реальності стали нести в собі цинізм, байдужість, ворожий настрій людини до людини. Жахливо, але в останній час людина стала дешевшою за її речі. Постає питання чи це випадково, або це робиться цілеспрямовано? Другий варінат має право на існування, тому що така поведінка людини у суспільстві влаштовує можновладців та капіталістів, бо вона виключає можливість об'єднання людей у спротив. Це трагедія коли один українець нічого не відчуває до іншого, який наприклад знаходиться у скрутному становищі. Головна ідея популяризації таких негативних рис є в роз'єднанні суспільства.

Наша задача полягає в обмеженні негативного впливу, розвитку та пропагування національної культури, в тому, щоб модною стала національна культура в усіх її проявах, в тому, щоб замість речей справжньою цінністю була людина.

Кожний свідомий українець повинен бути носієм національної ідеї, він повинен нести із собою у світ величезний скарб, що створювався його народом протягом всієї його історії, в цьому скарбі закладен досвід столітть. Українська культура повинная стати домінуючиєю над усіляким буржуазним розбещуючим непотребом!


Сергій Романовський

Іван Майстренко, про книгу «До хвилі» та її авторів


Василь Шахрай

Праця Сергія Мазлаха і Василя Шахрая «До хвилі» є досі неперевершеним по силі аргументації твором українського комунізму, що з марксо-ленінських позицій обґрунтовує українське радянське самостійництво. Вийшовши друком на початку 1919 року, ця праця стала теоретичною основою усіх течій українського комунізму — боротьбистів, укапістів, федералістів у КП(б)У; персональних виступів О. Шумського, М.Хвильового, М.Скрипника, М.Волобуєва та інших.

Автори книги «До хвилі» дореволюційні більшовики, які під час революції 1917 року працювали в Полтавській організації партії. Національна українська революція 1917 року своєю могутністю переконала їх, що національно-державне відродження України — непереборний факт і що без нього український народ не дістане свого повного соціяльного визволення. Перемога комунізму на Україні тільки через її цілковите усамостійнення — така девіза авторів праці «До хвилі».

Про самих авторів маємо дуже скупі біографічні відомості. Сергій Мазлах родом з Полтавщини, єврейської національности, журналіст з фаху. Під час виходу книги «До хвилі» він мав десь під сорок років. У 1920 році Мазлах був заступником голови Донецького губвиконкому у Луганському і редагував губерніяльну газету «Кочегарка» російською мовою. В роки українізації був керівником ЦСУ УРСР. У роки єжовщини Мазлах був ліквідований, певне, як співавтор цієї книжки. Після виходу друком книжки «До хвилі» Мазлах ніде більше не виступав в обороні ідей цієї праці, ні в яких ухилах в партії участи не брав. Хоча був у добрих персональних відносинах з «ухильниками», також розмовляв українською мовою, що серед старих більшовиків було явищем рідким.

Василь Шахрай був більш яскравою і видатною постаттю. З фаху він був ніби учителем якоїсь повітової гімназії на Полтавщині. Знав європейські мови. У 1917 році був членом Центральної Ради від більшовиків. Членом першого більшовицького уряду України, як народний секретар військових трав. Це говорить за те, що під час першої світової війни він був певно офіцером. Отже, був молодший за Мазлаха. Шахрай брав активну участь у Таганрізькій партійній нараді більшовиків України 18—20 квітня 1918 року. Ця нарада, як відомо, ухвалила постанову про створення КП(б)У і відокремлення її від РКП(б) у самостійну партію, зв’язану з РКП(б) тільки через III Інтернаціонал. Цим самим Таганрозька нарада поклала підвалини також самостійности української радянської держави. Шахрай був одним із найактивніших оборонців самостійницьких постанов Таганрізької наради і очолював там найрадикальнішу в цьому питанні позицію.

Разом з Мазлахом Шахрай виїхав до РРФСР на еміграцію. Жили вони в Саратові і там написали та видали книгу «До хвилі». На першому з’їзді КП(б)У у Москві в липні 1918 року Шахрай (мабуть, також і Мазлах) участи не брав. Він, очевидно, зарані знав, що хазяїн з’їзду ЦК РКП(б) продиктує скасування рішення Таганрізької наради про самостійність КП(б)У. На такому з’їзді Шахрай участи брати не хотів. Взагалі після випуску книги «До хвилі» і після того, як Ленін на прохання авторів книги дати відповідь — чи може більшовик обороняти самостійність України — нічого не відповів, Шахрай після того порвав з більшовицькою партією. На початку двадцятих років у журналі Істпарту КП(б)У «Летопись революции» (пізніше «Літопис революції») згадувалося, що старий більшовик Шахрай, ставши на самостійницькі позиції, зв’язався з повстанським українським рухом. Це, мабуть, відповідає правді. Під час другої радянської республіки на Україні в 1919 році Шахрай перебував на її території нелеґально, в усякому разі неофіційно. Були чутки, що він вів переговори з УСДРП (незалежних), яка тоді підняла повстання проти більшовицької влади, про створення української комуністичної партії. Завірюха громадянської війни загнала Шахрая на Кубань, де його в Катеринодарі денікінці розстріляли під час розправи з Кубанською Радою.


Праця С.Мазлаха й В.Шахрая «До хвилі» мала одне — єдине видання і, мабуть, дуже малий наклад, бо під час громадянської війни та ще на провінції (Саратов) паперу не було. Книга «До хвилі» вийшла на обгортковому брунатному папері, без будь-яких обкладинок. Сьогодні ця книга — раритет. Треба вважати, що основним автором праці «До хвилі» був Шахрай. Про це можна судити хоча б з того, що друга книжка, самого вже тільки Шахрая, випущена в тому ж таки Саратові під псевдонімом В.Скоровстанський, «Революція на Вкраїні» написана тим жестилем, винятково оригінальним в обох книгах.

Автори «До хвилі» мали великі труднощі не тільки з папером, але й з друкарнею. Адже в Саратові не було українських шрифтів і авторам доводилося обходитися без «ї», заміняючи його «і», без «є», заміняючи його «э». Та найбільше труднощів мали автори з власною українською мовою. Літературною мовою вони не володіли, що видно з тексту «До хвилі». У них часто вживається, наприклад, «особистий» замість «особливий». Плутанина цих двох слів була в ті часи явищем масовим серед тої частини української інтелігенції, яка тільки починала навчатися літературної української мови, не маючи до того ні підручників, ні словників. Але Шахрай і Мазлах належали до еліти, а не до масової інтелігенції. Українська інтелігенція їхнього позему не тільки знала, але й творила літературну українську мову. Це свідчить про те, що Шахрай і Мазлах були в українських справах неофітами. І це ж ставить під сумнів твердження істориків КПУ, ніби Шахрай був вихідцем з УСДРП. Українські соціял-демократи такої кляси, як Шахрай і Мазлах, не тільки знали літературну українську мову, але в галузі публіцистики творили її. Та й світогляд авторів «До хвилі» показує, що вони пройшли більшовицьку, а не уесдеківську школу. Зрештою, більшовицький журнал «Літопис революції», що виходив уХаркові в двадцятих роках, писав про Шахрая, як про старого більшовика, а не уесдека. Це тепер Шахрая перероблено на українського соціял-демократа, певно, для послаблення в лавах КПУ враження від його 

ідей.   


Сергій Мазлах

Шахраєві й Мазлахові було з кожного погляду легше писати «До хвилі» не українською, а російською мовою. І тому, що вони цю мову знали краще, і, головне, тому, що книга була призначена для більшовицького читача, який української мови не знав. Нарешті, і видати книжку в Саратові було легше російською мовою. Але тут автори «До хвилі» вирішили стати на принципову позицію: комуніст України повинен знати українську мову, мусить принаймні читати нею. Це свідчить про те, наскільки вони були переконані в правильності своїх самостійницьких ідей з комуністичних позицій.

У книзі «До хвилі» читача вражає незнане і до сьогодні в комуністичній літературі сполучення крайнього, безкомпромісного українського самостійництва з ідеями марксизму-ленінізму. Шахрай справді винахідник українського більшовизму, і тому книга «До хвилі» стала євангелією усіх українських комуністичних течій. Нею можна було оборонятися проти звинувачень в «буржуазному націоналізмі».

Але Шахрай не оборонявся. Він нападав. З позицій Ленінової теорії національного питання Шахрай атакував Ленінову національну політику після завоювання влади більшовиками. Звертаючися до Леніна, Шахрай пише: «В часи історичного життя людство так багато чуло дуже гарних слів і бачило так багато діла, котре не відповідає словам, що ми маємо право поставити під підозрілу увагу всяке хороше слово, коли воно веде… до якогось іншого діла. Товаришу Леніне! Доведіть . .. необхідність об’єднання України й Росії, покажіть, у чому ми помиляємося, чим наша аналіза конкретних умов життя і розвитку українського руху є неправильна, покажіть на цьому конкретному прикладі, як треба прикладати пункти 5 резолюції 1913 року, параграф 9 комуністичної програми взагалі,) — і ми так же одверто й привселюдно зречемося самостійности України … Покажіть на прикладі України, Грузії, Латвії, Литви, Білої Русі, Естляндії проведення принципу пролетарської політики: права націй на самовизначення. Бо ми не розуміємо вашої політики. І дивлячись на неї, ми здатні схопитися за голову і скрикнути: «3а що ми голови складали, дурні козачі?».

Як уже сказано, Ленін не відповів авторам «До хвилі» ні на це питання, ні на питання: «Чи можна лишатися членом РКП і відстоювати самостійність України?» Тільки наприкінці 1919 року, коли Шахрай уже не жив, Ленін у «Листі до робітників і селян України з приводу перемоги над Денікіном» писав, маючи певне на увазі і останнє запитання Шахрая й Мазлаха: «Серед більшовиків є прихильники цілковитої незалежности України, є прихильники більше чи менше тісного федеративного зв’язку, є прихильники цілковитого злиття України з Росією. З-за цих питань розходження неприпустимі».

Якби Шахрай у той час жив, його напевне не задовольнила б відповідь Леніна. Він напевне вважав би неприпустимим з комуністичних позицій ставлення в один ряд комуністів, які обстоюють самостійність України, і комуністів, які за «єдину неділиму Росію». Бо Шахраєва самостійність, як сказано в «До хвилі», є зрівняння в правах України з Росією. Тобто здійснення комуністичного гасла «самовизначення аж до відокремлення». А комуніст, який обстоює «єдину неділиму» Росію, — це вже великодержавний шовініст, який заперечує рівність націй. Це зрада принципу «самовизначення аж до відокремлення». Проте в словах Леніна є дуже важливий з сьогоднішнього погляду момент. Він допускає можливість для членів партії самостійницьких поглядів. Сьогоднішні спадкоємці Леніна проклинають усяких українських самостійників як «заклятих ворогів народу». Знаменна річ: півсторіччя тому, коли кипіла громадянська війна і радянська влада висіла на волосочку, більшовизм допускав у своїх лавах комуністів-самостійників. Сьогодні, коли СРСР могутня, друга по силі країна в світі, комуністичне самостійництво вважається державною зрадою. Що це таке? Зрада Ленінових комуністичних принципів чи більша, ніж п’ятдесят років тому, небезпека розпаду ошуканством відновленої імперії? Треба думати, що те й друге.

На відміну від інших українських комуністів-самостійників Шахрай уже в 1918 році відчув, що помирити більшовицьку теорію національного питання з більшовицькою практикою неможливо. Теорія, за Шахраєм, інтернаціоналістська, а практика — великодержавницька. Шахрай вимагав від Леніна ясної відповіді — чому це так? Нащо бавитися в окремі уряди УРСР, в окрему КПУ, коли Україна тільки «Юг России»? Ленін вважав вигіднішим «бавитися», прикривати тим бавленням зростаючий централізм і великодержавництво апаратів.

Шахрай п’ятдесят років тому передбачив переродження більшовицької держави у «єдину неділиму», нову тюрму народів. Він спостерігав уже в 1918 році зріст російського радянського патріотизму й суворовщини. У книзі «До хвилі» він звертає увагу Леніна на такі факти: «Дрібна буржуазія переконалася в патріотизмі більшовиків і посунула в партію і совітські установи. .. Поруч з радістю поширення революції’ є ще інші нотки: Росія вертається у свої довоєнні межі… Інтернаціоналізм інтернаціоналізмом, а те, що ми відроджуємо Росію яко Росію, — само собою… А як же буде з самовизначенням’? Чого, наприклад, приєднується Україна: чи тому, що вона висловилася за об’єднання (факти свідчать противне), чи тому, що то є «Південна Росія»? І яка Україна приєднується? Чи буде приєднана Галичина, Україна по той бік Волочиського? І де треба спинитися, щоб сказати: годі, далі «не наше», далі «самовизначилися» не за нас? Тут зовсім трудно встановити: чим відрізняється ваше, т. Леніне, самовизначення від самовизначення Вудро Вілсона?» (Тодішній президент США, якого більшовики обвинувачували в імперіялізмі).

Шахрай пише неначе для сьогоднішнього дня. Ми є свідками не тільки приєднання Галичини, як частини Росії (у Львові ж панівна російська мова, якої там ніколи не знали), але й спроб приєднання Польщі (руками маршала Рокосовського та інших), спроб приєднання інших східньоевропейських комуністичних держав. Ці пляни не відкинені, вони тільки відсунуті до більш сприятливого моменту. Бо сьогодні шлунок імперії не впорується як слід з Україною, Кавказом, Середньою Азією, Прибалтикою. Усюди народи з обуренням запитують: якщо вчора ще дикі народи Африки дістають сьогодні самостійність, то чому поневолені ще за царів народи старовинної культури повинні бути асимільовані?



У книзі «До хвилі» її автори доводять:

1. «Український народ, українська нація уже визначилася». Вона проголосила свою самостійність.

2. Вкраїна не заспокоїться, не перестане боротися за свою національно-державну незалежність, доки не осягне її. «Раніше чи пізніше, чи трудним і кривавим шляхом озброєної боротьби, чи згодою, шляхом демократичного вирішення спірних питань з сусідніми країнами, а Україна буде самостійною й незалежною не на словах тільки, а й на ділі».

3. Возз’єднання України з Росією «прогресивне» тільки для російського великодержавництва. В дійсності ж чим скоріше осягнена буде самостійність України, «тим краще буде і для України і для сусідніх країн, тим менше буде національної гризні і ворожнечі, тим легший буде подальший поступ економічного, політичного, соціяльного, культурного життя України, тим більший вклад у скарбницю світової культури дасть Україна».

4. Доки не завершене національно-державне відродження України, доки не ліквідоване національне її поневолення, доти «для українського робітника і селянина бути «націоналістом» і «шовіністом» покищо є не тільки історичним правом, а й історичною необхідністю, історичною повинністю». (Підкреслення авторів «До хвилі» — І. М.). «Російський пролетаріят утворив соціяльну революцію. Хвала йому й пошана від щирого серця. Але це ще не значить, що в спадщину від царської Росії він ні каплі не захопив ні «імперіялізму», ні «історичних» чи «етнографічних» прав… ми на власному досвіді переконуємося, що він не позбувся «слабостей» і «помилок» … наше діло попередити російський і український («російського походження») пролетаріят від «можливих помилок»… прямо і одверто заявляємо: ми не злякаємося і справжнього шовінізму, якщо іншого шляху не буде. Клин клином вишибай!. Наш «націоналізм» і наш «шовінізм» цілком і повністю визначається вашим «інтернаціоналізмом»: як ви, так і ми. Тільки ви ховаєтесь за слова, а ми ховатися не хочемо». Шахрай і тут не рве з більшовицькою теорією, коли врахувати заяву і обіцянку Леніна: «В кожному буржуазному націоналізмі пригнобленої нації є загальнодемократичний зміст проти гноблення, і саме цей зміст ми безумовно підтримуємо». З більшовицькою теорією й обіцянками рве більшовицька практика після перемоги Жовтневої революції.

5. Автори книги «До хвилі» вважали актуальним створення Української Комуністичної Партії (більшовиків) і під цим гаслом випустили свою працю.

Але практика показала, що створити самостійну українську компартію не пощастило не тільки Шахраєві й Мазлахові, але й пізнішим самостійницьким групам українського комунізму. Сьогодні проблема створення самостійної української комуністичної партії вже не актуальна.

Але програма боротьби за повне національне та соціальне визволення українського народу, висунута Василем Шахраєм, стає сьогодні ще більш актуальною, ніж тоді, коли вийшла книга «До хвилі». Бо російський більшовизм перетворився на одвертого поневолювача українського народу. І в боротьбі за його визволення поширення ідей Шахрая може принести велику користь. Шахрай ідейно обеззброює поневолювача, б’є його тими аргументами, якими поневолювач хоче прикрити й виправдати своє панування над українським народом.

Мирсаід Султан-Галієв та його ідеї.


Відомого діяча більшовицької партії, учасника революції та громадянської війни Мирсаіда Хайдаргаліевіча Султан-Галієва (1892 - 1940) буржуазні історики вважають одним з найбільш суперечливих політиків 20-го століття. Султан-Галієв був одним з багатьох революціонерів-більшовиків,які присвятили своє життя боротьбі за справу пролетаріату, а згодом загинули у катівнях у часи сталінської контрреволюції. Але широка популярність до нього прийшла в першу чергу як до теоретику національного і колоніального питань. Після другої світової війни, коли "третій світ" охопила антиколоніальна боротьба, ідеї Султан-Галієва починає залучати все більшу увагу. Президент Алжиру і лідер лівого крила алжирської революції Ахмед Бен Белла, часто цитував Султан-Галієва, з ідеями якого він познайомився в 1954 році перебуваючи в ув'язненні. Портрет Султан-Галієва висів і в кабінеті іншого лідера антиколоніальної боротьби президента Єгипту Гамаля Абдель Насера​​.

Мирсаід Султан-Галієв - політичний діяч періоду становлення радянської влади, татарський націонал-комуніст. Народився в татарській родині. Закінчивши педагогічне училище, працював учителем, бібліотекарем, виступав у татарської періодичної пресі, брав активну участь у студентському революційному русі «Іслах». Після поразки революції 1905 р. Султан-Галієв переїжджає в Баку. Тут він також працює вчителем і бібліотекарем, виступає у пресі.

У травні 1917 року Султан-Галієв бере участь у роботі Всеросійського мусульманського з'їзду в Москві і обраного ним Всеросійського мусульманського ради. У липні він повертається до Казані, спільно з Мулланур Вахитовим бере участь у створенні Мусульманського соціалістичного комітету (МСК) у м. Петроград, секретар виконкому. У листопаді 1917 року він вступає в партію більшовиків.
З 1917 р. в керівництві мусульманської секції Народного комісаріату у справах національностей (Наркомнац), його секретар - Мустафа Субхи. У травні 1918 р. бере участь у підготовці до Установчих з'їзду майбутньої Татаро-Башкирської Радянської Республіки (ТБСР). У 1918-1920 рр.. голова Центральної мусульманської військової колегії при Народному комісаріаті у справах національностей РРФСР (1919). При переході башкирських військ на бік Червоної армії, 10 липня 1919 підписав наказ № 10 про неприпустимість агітації проти Башкирської республіки і репресій щодо башкирського народу. У 1919-1921 рр.. голова Центрального бюро комуністичних організацій народів Сходу при ЦК РКП (б). Член Колегії Народного комісаріату у справах національностей РРФСР (1920-1923). Засновник і керівник Російської мусульманської комуністичної партії. Викладав у Комуністичному Університеті народів Сходу. Був заарештований в 1923 р., виключений з ВКП (б). У 1928 році Султан-Галієв арештовується повторно і засуджується до розстрілу, який 

згодом замінюється десятьма роками таборів. У 1934 році він звільняється. Жив на 
засланні в Саратові. У 1937 був знову заарештований. Розстріляний у 1940 році. Реабілітований посмертно в 1990 році.

Султан-Галієв був засновником ідеології, що з'єднувала в собі елементи марксизму та ісламу. «Ісламський марксизм» пізніше знайшов деяке поширення в країнах третього світу. З ідеями Султан-Галієва були знайомі такі діячі країн третього світу, як колишній президент Єгипту Гамаль Абдель Насер і колишній президент Алжиру Ахмед Бен Белла.


Особистість Мирсаіда Султан-Галієва, безсумнівно, зіграла значну роль у післяжовтневій історії татарського народу. Його погляди з плином часу зазнали суттєву громадську еволюцію, демонструючи все більшу увагу донаціонального питання. при цьому будь-які звинувачення М.Султан-Галієва в "націоналізму "є абсолютно необоснованими. Його щира прихильність ідеям світової соціалістичної революції доповнювалась деякими тактичними побудовами, службовці розвитку національної та тюркської ідеї в теоретичному плані, суперечили генеральній лінії партії більшовиків. Наведемо слова самого М.Султан-Галієва з цього питання: "Був чи я націоналістом хоч коли-небудь? Не був і не є. Якби я був націоналістом, я б не ставив інтереси революції вище інтересів національних ".

Ще один аспект функціонування українського націонал-комунізму - діяльність Комуністичної партії Західної України (КПЗУ).

Українська соціал-демократична партія формувалась, як і УСДРП, в 1900-1903 роках. Аналогічно як у Російській імперії йшла спроба відокремитися від РСДРП, на західноукраїнських землях соціал-демократія спочатку функціонувала разом з поляками, поступово відходячи від загальних партійних структур і формуючи власні. З колишніх соціал-демократів у грудні 1918 року в Станіславі була утворена опозиційна до ЗУНР організація - Селянсько-робітничий союз (СРС). У програмі зазначалося: «Селянсько-Робочий Союз є політичною організацією, що мала перетворити колишній капітало-бюрократичний лад на лад соціалістичний і тим знищити станові привілеї, політичний, національний і релігійний гніт і економічну експлуатацію». Тут домінували пробільшовицькій настрою, заклики до соціалістичної революції, засудження спроб українського уряду укласти дипломатичні зв'язки з «буржуазною» Антантою. СРС стала основою створення КПЗУ. Націонал-комуністичні настрої панували не тільки в партійних структурах, інтелігенція, населення мала великі надії на позитивні зміни в радянській Росії. Зокрема поет Василь Пачовський писав: «Більшовицька потопу не зробив нічого Західної України, тому голий розбою не боїться нехай тремтіння перед цим потопом Польща і ціла Антанта ... Нам не залишається нічого іншого, як вступити в цей рух і керувати ним так, щоб він нам менше шкодив ». Варто відзначити, що для українських соціалістів і комуністів - соціалізм - це послідовне звільнення всіх націй від національного гноблення. Газета Української соціал-демократичної партії «Воля» писала, що «на те, щоб єдність міжнародного пролетаріату розвивалася цілком, треба, щоб кожен народ був також в будинку». Трагедія західноукраїнських комуністів, яка для багатьох з них закінчилася фатально, полягала в тому, що вони не розуміли: для Ленінської позиції соціалізм - це поступова асиміляція і злиття всіх націй в одну мононаціональну спільноту (при цьому ідентичність цієї спільноти не вказується). У 1919 році в Станіславі проголошується створення Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ), до складу Центрального комітету партії увійшли О.Васільків, Турянський, Р.Роздольській, М. Заячківський. Пізніше більшість з них стали провідними членами КПЗУ. КПВГ вела активну діяльність проти уряду Західноукраїнської Народної Республіки і навіть намагається здійснити збройне повстання і проголосити Радянську Соціалістичну Республіку або Галицьку соціалістичну республіку. Ця спроба закінчилася невдачею. Комінтерн вимагає від КПВГ увійти до складу Комуністичної робочої партії Польщі, чому активно протидіє група О.Васільківа. У 1921 році в Москві між КП (б) У (фактично контролювала КПВГ) і КРПП було підписано угоду про входження КПВГ до складу польської партії. Але на цьому протистояння з поляками не закінчилося. У 1922 році прихильники О.Васільківа вирішили бойкотувати вибори до польського сейму, за що їх звинуватили у співпраці з еміграційної урядом Євгена Петрушевича, колишнього керівника ЗУНР. КРПП був змушу взяти до уваги прагнення українських комуністів. На II з'їзді КРПП Восени 1923 було визнано, що в разі перемоги соціалістичної революції в Польщі, Східна ГАЛИЧИНА возз'єднається з Радянською Україною. На цьому ж з'їзді перейменована Комуністичну партію Східної Галичини в Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), діяльність якої поширювалася на територію Волині, Полісся, Підляшшя та Холмщини. Групі на чолі з О.Васільковім, К.Максімовічем і Р.Турянськім вдалося відстояти широку автономію КПЗУ, партія проводила свої конференції і з'їзди (1921, 1925, 1928, 1934), вибирала центральний комітет і мав представництво в Комінтерні. Цікаво, що ця своєрідна перемогами КПЗУ була оцінена більшовиками негативно. Тодішній керівник Комінтерну Г.Зінов'єв вважав, що возз'єднання Західної та Радянської України не актуальний. Разом виразна автономізація КПЗУ призвела до того, що до її складу увійшла численна фракція Української соціал-демократичної партії на чолі з А.Чернецькім і М.Парфеновічем. Так як КПЗУ була нелегальною організацією, то для легальної роботи вона формує в 1926 році український Робітничо-Селянське Соціалістичне Об'єднання «Сельроб». Незважаючи на те, що КПЗУ була інтернаціональний склад, до її членства входили не тільки українці, а й поляки та євреї, які проживали в Галичині, то все ж в цілому партія дотримувалася позицій націонал-комунізму, подібних тим, які відстоювали О.Шумській, Хвильовий, Скрипник. У 1923 р. в підконтрольному КПЗУ журналі «Нова культура» друкується робота С. Літнього «Маркс і Енгельс про національне питання», де акцентується на тому, що інтернаціональний рух пролетаріату можливий тільки між самостійними націями. КПЗУ активно формувала власну світоглядно-ідеологічне бачення і навіть пробувала проводити елементи міжнародної політичної діяльності. Така поведінка не узгоджувалася з домінуючою тоталітарної доктриною Радянського Союзу. У 1928 році за вказівкою Сталіна і Л. Кагановича в Гданську на партійній нараді ЦК КРПП був підданий різкій критиці О.Васільківа і К.Максімовіча, які «пройшли блискавичну еволюцію від комунізму до націоналізму, вступаючи на шлях відкритої боротьби з СРСР і Радянською владою» . ЦК КПЗУ була розпущена, а групу Василькова-Турянського виключили з партії. З таким трактування ніяк не погоджувалися вже колишні члени ЦК КПЗУ. У пошуках справедливості вони звертаються до Виконавчого комітету Комуністичного Інтернаціоналу. Але це звернення залишилося без уваги і III з'їзд КПЗУ, що відбувся у Харкові В1928 році вибрав М.Заячківського, кандидатура якого була узгоджена з Л.Каганович, головою організації. Пізніше тих діячів КПЗУ, які перебували на території РРФСР були знищені (зокрема Турянського Р., Максимовича К, Крушельницького А. з сім'єю, Рудика С.). Не оминула репресивна машина і новий склад ЦК КПЗУ. М.Заячківській, Г.Іваненко були заарештовані в 1933 році і звинувачені як «агенти» ОУН, подальші арешти тривали в 1934. На IV з'їзді західноукраїнських комуністів довелося формувати новий Центральний комітет. Але і цей склад ЦК КПЗУ (М.Ірчак, М.Баран, В. Корбутяк) був заарештований у 1937-1938 роках. Розвал КПЗУ завершився в 1938 році. Після приходу на Західноукраїнські землі в 1939 радянської системи, багато членів КПЗУ було заарештовано та ліквідовано. Цікаво, що тотальне знищення українського комунізму на цьому не завершилося. У 1972 році виходить книга М.Олексюка «Ленінська ідейна спадщина і прогресивна преса Західної України (20-30-ті роки XX ст.)», Грунтовна і зважена робота, яка дуже швидко потрапила до списку «неблагонадійних» і була вилучена з продажу і бібліотек. Трагізм загибелі трьох Центральних Комітетів КПЗУ виявляється ще більше в абсурдності їх звинувачення і знищення. Адже ідеологічно вони були послідовними комуністами і в своїй діяльності відстоювали права робітників, прагнули до злиття з Радянською Україною, боролися проти імперських тенденцій в європейському комуністичному русі. Найменша неузгодженість, прагнення відстояти власну позицію каралися нещадно. Драма українського націонал-комунізму в тому, що він недооцінив потенційної можливості переростання більшовизму в абсолютну диктатуру, яка, до того, ж супроводжувалася апологією абсолютного насильства, якщо воно стосувалося «ворогів» комуністичної, а на практиці - більшовицької ідеї. А підстави перетрансформаціі потенційного дореволюційного більшовизму в жорстку насильницьку тоталітарну систему були. Ленін дає наступне визначення диктатури: «Наукове поняття диктатури означає не що інше як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не пов'язану влада, безпосередньо спирається на насильство. Не що інше, як це, означає поняття: «диктатура» ». Тим часом, для українських комуністів характерними були дещо інші ідеали, і нехай слідом за І.Франка їх можна назвати «економічним фаталістичний оптимізмом», то суть їх дещо відмінна від захоплення диктатурою і насильством. Справа в тому, що в «потенції» комуністична ідеологія містить не одну, а дві можливі лінії розвитку, а одночасно - дві парадигмальні спрямованості. За класифікацією О.Січівіці їх умовно можна розділити на «ідеальну» і «конструктивно-практичну». «Ідеальна» частину цієї ідеології спрямоване проти експлуатації людини людиною, проти нелюдських умов праці, виникає спроба так організувати суспільство, щоб у ньому зникла соціальна несправедливість, щоб людина була повністю забезпечена необхідними матеріальними середниками, що одночасно дасть їй величезну свободу діяльності та творчого розвитку. «Ідеальна» частина комуністичної ідеології - це закономірна, морально-етична реакція на економічну експлуатацію, зневага до людей праці, на непомірне прагнення до багатства. Тобто цей «ідеальний комунізм» містив глибокі гуманістичні ідеї, споріднені навіть з релігійно-християнським свідомістю, яке, як відомо, ще з євангельських часів не пропускає «багатого» через «вушко голки» до царства небесного. Саме ця «іпостась» комунізму залишається привабливою і сьогодні, саме її називав Франко етичним соціалізмом ». Це - закономірне прагнення людей до справедливих відносин у сфері матеріального виробництва. На жаль ці прекраснодушні утопії перекриваються «конструктивно-практичними» ідеями, які заради втілення комуністичного ідеалу в життя передбачають: боротьбу між класами і знищення класу експлуататорів (фізичне знищення НЕ трактувалося як неможливо або аморальне), встановлення диктатури пролетаріату (диктатура, як було зазначено, часто ототожнювалася з необмеженим насильством) і повною націоналізацією, яка часто ставила людину в залежність від чиновника, який здійснював функцію розподілу. Поєднання цих ідей із задумом максимальної централізації і створило радянську тоталітарну систему. Цікавим є твердження Вебера: «Коли аксіоматична етика любові проголошує не противитися злу насильством, то для політика має силу протилежне значення: ти повинен, застосовуючи силу, протистояти злу, інакше будеш відповідати за те, що зло взяло верх». Пристосовуючи даний вислів до ситуації функціонування української націонал-комунізму, можна сказати, що катастрофа, яка спіткала його в 1930-х роках, - це відповідальність за невміння протистояти злу, за невміння чітко і послідовно формувати власну політичну систему, починаючи від ідеології і закінчуючи партійними і урядовими структурами. Найбільш вираженою і оформленої ідеологічна складова націонал-комунізму. Концептуально її можна визначити наступним чином: 
• Мета політичної діяльності - досягнення соціалістичного ладу; 
• Стратегія політичної діяльності - усунення соціального і національного гніту; 
• Тактичні дії - формування власної партійної системи;
• Практична реалізація політичної мети - створення Української радянської республіки у федерації з іншими радянськими республіками світу. 
У взаємодії з центральною владою націонал-комунізм сприяв становленню політичної системи України. Адже, незважаючи на репресії, центр змушений був робити різні поступки, які не дозволяли забути, що Україна - не регіонально-територіальна, а оригінальна політична структура.