пʼятниця, 26 квітня 2013 р.

А.В. Кам'янська, М.А. Подпригора. Український націонал-комунізм: зміст та особливості. Вісник Киіївського національного університету імені Т.Г. Шевченко., 2006 р











Кошелівець І. Микола Скрипник
Автор: Кошелівець І.
Опубліковано: Мюнхен, 1972
Сторінок: 343 с.
Опис: Видавництво “Сучасність” 

http://diasporiana.org.ua/istoriya/872-koshelivets-i-mikola-skripnik/

Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною
Автор: Мазлах С., Шахрай В. 
Опубліковано: Нью-Йорк, 1967
Сторінок: 303 с.

http://diasporiana.org.ua/ideologiya/1058-mazlah-s-shahray-v-do-hvili-shho-diyetsya-na-ukrayini-i-z-ukrayinoyu/

Іван Лисяк-Рудницький: український комуністичний маніфест



Іван Лисяк-Рудницький
До хвилі. Що діється на Україні і з Україною” — книга з небуденною історією. Первісне її видання появилося на початку 1919 року в Саратові. Автори, Сергій Мазлах і Василь Шахрай, були українські комуністи, що під час німецької окупації мусіли покинути батьківщину й тимчасово перебували в радянській Росії. Це перше видання недоступне від десятиліть. Примірники, що збереглися в Радянському Союзі, заховані від людського ока в спецфондах бібліотек. Здається, що ні один примірник видання 1919 року не опинився в жадній бібліотеці на Заході. Існування цього важливого твору було відоме західнім дослідникам із згадок та полеміки у радянській літературі 1920-их років, але їм ніяк не доводилося дістати текст до своїх рук. Щойно недавно пощастило видавництву „Пролог” у Нью-Йорку відшукати один примірник, що походив, мабуть, з якоїсь приватної збірки. Нове, здійснене „Прологом”, друге українське видання появилося в 1967 році.

Врешті, 1970 року видавництво Мічіґанського університету випустило англійський переклад, зроблений проф. Петром Й. Потічним Таким чином голос Мазлаха й Шахрая з півстолітнім запізненням таки дійшов до світової наукової громадськости. Обох авторів у той час уже давним-давно не було серед живих. Шахрай загинув ще в 1919 році, убитий російськими білогвардійцями на Кубанщині, де він працював у протиденікінському підпіллі, Мазлах зникнув у сталінських чистках 1930-их рр.

Внутрішні докази та приступні зовнішні інформації вказують на те, що „До хвилі” вийшло головне з-під пера Василя Шахрая. З обох співавторів він стояв куди вище в комуністичній ієрархії. Він був членом першого радянського уряду на Україні взимку 1917-18 року як народний комісар військових справ. Він входив також до складу радянської делеґації на Берестейську мирову конференцію. Крім цього, він встиг себе виявити як талановитий публіцист. „До хвилі” включає обширні виписки з ранішої брошури Шахрая „Революція на Україні” (Саратов, 1918), виданої під псевдонімом „В. Скоровстанський” (Цей псевдонім — явна пародія на прізвище гетьмана Павла Скоропадського, консервативного правителя України в 1918 році). Між цими двома творами існує повна тяглість думки.

Мазлах, журналіст жидівського роду, був чинний у комуністичній організації в Полтаві. Там він зблизився з Шахраєм, що теж походив із тієї околиці. Згодом, у 1920-их роках, Мазлах працював на середніх щаблях адміністрації Української РСР, але ніколи не уславився нічим особливим, ані своєю публічною діяльністю, ані писаннями. Отже, „До хвилі” можна в основному розглядати як твір Василя Шахрая; під цю пору неможливо встановити, який внесок у написання книги зробив Сергій Мазлах.

Книжка „До хвилі” постала впродовж дуже короткого часу: за яких чотири тижні, від 15 грудня 1918 до 14 січня 1919. Беручи до уваги поквапність, що з нею написано книгу, годі дивуватися, що вона нагадує скорше журналістичний памфлет, ніж науковий трактат. Але публіцистична форма не применшує ваги твору, що в ньому автори виявили помітну інтелектуальну енергію, полемічний хист і тонкий дотеп, їхня ерудиція охоплювала клясиків марксизму (у тому числі й писання Леніна) та широкий спектр творів українського, російського й західньоевропейського красного письменства. З погляду читача нашого часу слабою сторінкою книги є часті посилання на призабуті фракційні розходження в Комуністичній партії (більшовиків) України доби революції. Але навіть читач, якому бракує докладного знання про суперечки між „київською” й „катеринославською” течіями в КП(б)У, не матиме труднощів у тому, щоб слідкувати за ходом думки авторів.

Уже сам заголовок книги „До хвилі” засвідчує, що вона віддзеркалює певну специфічну історичну констеляцію. Закінчення світової війни глибоко вплинуло на становище України. Евакуація німецьких та австро-угорських окупаційних військ і падіння гетьманського режиму, що спирався на німецьку допомогу, започаткувало на Україні одчайдушну боротьбу за владу. Головними суперниками були націоналістично-демократична Директорія, „біла” Добровольча армія, що за її спиною стояли держави переможної Антанти, і більшовики. Взимку 1918-19 боротьба щойно вступала в свою вирішальну фазу. Але Мазлах і Шахрай ясно усвідомлювали, що вислід цього змагання матиме колосальне значення для майбутности українського народу, а також Росії й Европи. Цим пояснюється патос і нагальність, якими надихала їхня книга. Для дослідників доби революції й громадянської війни „До хвилі” являє собою високоцінне свідчення двох проникливих і проречистих сучасників-самовидців. Але вартість цього твору більша, ніж тільки історичного документу. Його треба розглядати як капітальний внесок розвиток новітньої української політичної думки.

Мазлах і Шахрай поділяли теоретичні засновки революційного марксизму. Велику війну, яка щойно скінчилася в Европі, вони оцінювали як „імперіялістичну”, в особливому марксистському значенні слова; вони бачили світ поділеним між силами монополістичного капіталізму та повсталого пролетаріяту; вони вірили, що соціялістична революція, яка здобула ще не закріплену перемогу в Росії, незабаром перекинеться до Середньої Европи. Оригінальність мислення авторів полягає не так у цих радше банальних загальних ідеях, як в їх пристосуванні до специфічних українських обставин.

Мазлах і Шахрай були переконані в тому, що на Україні революція була рівночасно соціяльною й національною, що соціяльне й національне визволення невіддільні та що соціалістичний лад на їхній батьківщині зможе забезпечити тільки цілком незалежна українська радянська республіка.

„До хвилі” призначалася для комуністичної публіки, що їй Мазлах і Шахрай, говорячи з позиції льояльних партійних товаришів, намагалися витлумачити сенс українського революційного досвіду. Переглянувши розвиток подій за роки 1917 і 1918, вони зробили висновок, що „головною тенденцією українського національно-революційного визвольного руху є конституювання українським народом себе, незалежно від старих кордонів, яко націю, яко незалежний, самостійний державно-політичний організм” (стор. 105). Цим шляхом першою пішла Центральна Рада, але згодом ступив на нього, хоч неохоче, український радянський табір. Але існувала небезпека, що може не вдасться досягти самостійної української державности в той час. „Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане в наслідство історії, як іржа буде точити соціяльно-економічний і культурно-політичний розвиток і України й сусідніх держав” (стор. 249).

Треба пам’ятати, що автори „До хвилі” не були ворогами Росії. Вони щиро обстоювали союз між радянською Україною й советською Росією. „Нова Росія і нова Україна — дві рівноправні сестри, дві вільні країни, дві незалежні, самостійні і в той же час об’єднані спільними інтересами, пошаною чемности одна до одної, — ось до чого ми прагнемо, ось чим боліємо ми, ось до чого закликаємо ми” (стор. 23). Але при цьому Мазлах і Шахрай вірили, що єдиним способом, щоб перебороти залишену царатом спадщину національного гніту, було чітке відокремлення. Таким чином національно-державне розмежування було конечною передумовою всякої майбутньої російсько-української співпраці. „От як палку переломиш. Палка тріснула, але обидві половини ще не відрізнилися, ще держаться окремими трісками, що заходять одна за друіу. Але як ти її не здавлюй, не направляй, встановити так, щоб палка знову була цілою, не можливо. Краще всього обрізати якнайчепурніше обидва відламані кінці і потім уже приставити одну до одної й обхопити кільцем” (стор. 176-178).

Мазлах і Шахрай присвятили багато місця у своїй книзі відкритій і безоглядій критиці політики комуністичної партії супроти України. Вони вивели на світло більшовицькі крутійства й лукавства щодо української національної проблеми. Обставини змусили більшовиків проголосити Україну радянською республікою з власним урядом, але становище й компетенції цього уряду залишалися під знаком запиту. Провідні більшовицькі діячі на Україні, як, наприклад, Христіян Раковський, публічно висловлювали свій погляд, що, мовляв, українські робітники й селяни не потребують і не хочуть власної національної держави. На це Мазлах і Шахрай відгукнулися таким іронічним коментарем: „Та й для чого й для кого взагалі Українська Совітська влада?” (стор. 198). Комуністичні партійні резолюції того часу стверджували, що українська самостійність неможлива через тісну господарську пов’язаність України з Росією та що „самі продукційні сили обурюються проти відокремлення”. Відповідь Мазлаха і Шахрая на цей економічний аргумент виглядала так „Відношення і економічні зв’язки Росії й України мають переважно характер відношення й економічних зв’язків сучасних „великих” держав до власних колоній. „Великі” держави теж зв’язані з своїми колоніями економічно, і „продукційні сили обурюються проти відокремлення”. Але обурюються Продукційні сили” „великих” держав? Навпаки, „нродукційні сили” колоній обурюються проти „об’єднання” (стор. 116).

Основним практичним домаганням Мазлаха й Шахрая було перетворення Комуністичної партії (більшовиків) України з регіонального відділу всеросійської партії на відрубну політичну організацію, пов’язану з російською партією тільки через комуністичний Інтернаціонал. Вони пропонували й змінити назву КП(б)У на „Українська комуністична партія (більшовиків)”, щоб цим заманіфестувати її рівноправність з Російською комуністичною партією. Крім цього, вони укладали плян, що згідно з ним українські більшовики, які репрезентували промислове робітництво країни, повинні були утворити коаліцію з іншими „лівими” українськими партіями, що репрезентували дрібну буржуазію й селянство. Передумовою такої коаліції було визнання радянського устрою небільшовицькими партіями, а її плятформою — спільна оборона самостійности української республіки, загроженої реакційною Добровольчою армією ген. Денікіна та імперіялізмом держав Антанти. Така політика, на думку Мазлаха й Шахрая, дозволила б перенести соціялістичну революцію до Середньої Европи, при чому ролю географічного моста виконувала б колишня австрійська провінція Галичина, якщо приєднати її до наддніпрянської радянської України.

Проте автори „До хвилі” були примушені визнати, що шанси на те, щоб КП(б)У прийняла їхні пропозиції, були мізерні. Причиною був переважно неукраїнський характер партії. „Об’єктивно ми партією „пригніченої” нації не були. Ми були об’єктивно неукраїнською партією, хоч ми жили, працювали на Україні і деякі з нас навіть за метриками репані українці, — а російською партією, себто, власне кажучи, великоруською” (стор. 165). Більшовики, щоправда, проголосили були доктрину національного самовизначення, але, згідно з твердженням Мазлаха і Шахрая, їхня практична політика щодо України не відрізнялася суттєво від тієї, що ЇЇ здійснювали кадети, меншовики, соціялісти-революціонери й інші російські партії, що всі ставилися вороже до української самостійности. Цю поставу більшовиків ілюстрував один дрібний, але характеристичний епізод, згаданий у книзі. Коли Шахрай одного разу запропонував своїм партійним товаришам „використати вільний час для вивчення мови того народу, котрий вони збиралися „самовизначити” — ця порада була зустріта як „шовінізм” (стор. 217).

Кульмінаційним пунктом „До хвилі” є останній розділ, озаголовлений „Запитання т. Леніну”. Глибоко стурбовані суперечностями між більшовицькими гаслами і практикою, Мазлах і Шахрай спрямували особисте звернення до Леніна, який у їхній оцінці був „великий політичний тактик і стратег, великий пролетарський ватажок, себто фігура не тільки політичне велика, а велика морально-політично” (стор. 282). Суттю цього пристрасного звернення був запит, чи принцип національного самовизначення, проголошений у програмі комуністичної партії, ще чинний і як він стосувався України. Кінцевим акордом, яким Мазлах і Шахрай замкнули свою працю, був прямий виклик Ленінові: „Чи можна лишатися членом РКП і відстоювати самостійність України?” (стор. 296).

Ленін ніколи безпосередньо не зреагував на цей виклик. Але у свій „Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним” від 28Х13.1919 він включив пасус, що його можна розглядати як посередню відповідь Мазлахові і Шахраєві. „Серед більшовиків є прихильники повної незалежности України, є прихильники більш або менш тісного федеративного зв’язку, є прихильники повного злиття України з Росією. З-за цих питань розходження недопустиме. Ці питання вирішуватиме Всеукраїнський з’їзд рад”

Таким чином Ленін визнав, що член партії може відстоювати самостійність України, залишаючися при цьому добрим комуністом. Але практичне значення цієї поступки зводилося нанівець тим, що монолітна структура комуністичної партії зобов’язувала кожного її члена підпорядковувати свої особисті переконання рішенням керівних органів у Москві. Можна лише дивуватися з того, що в 1919 році було ще можливе, щоб два комуністи випустили в совєтській Росії книгу, в якій вони гостро критикували офіційну партійну лінію щодо питання першорядного політичного значення. Але дні такого лібералізму добігали кінця. Не даремно Мазлах і Шахрай у кількох місцях своєї праці висловлювали побоювання, що їх можуть силоміць змусити до мовчанки. У „До хвилі” знаходимо переказ розмови, що її один з співавторів, імовірно Шахрай, мав „про самостійність України з народним комісаром національних справ, т. Сталіном. Він теж нас налякав чрезвичайкою, але побачивши, що ми „злякалися”, поспішив додати: „Ні, ні, я шучу” (стор. 279). У світлі майбутнього розвитку Подій, що його Мазлах і Шахрай не могли передбачити, Сталінові „шутки” з 1918 року набирають зловісного звучання для читача нашого часу.

„До хвилі” розкриває трагічну дилему людей, які, подібно до Мазлаха і Шахрая, хотіли бачити свою країну одночасно й комуністичною і самостійною. Ці дві мети себе взаємно виключали. Самостійна Україна не була б стала радянська, але, по всякій імовірності, еволюціонувала б по лінії, визначеній Центральною Радою та Директорією. Совєтизація України, що фактично наступила, була в першу чергу наслідком російської інтервенції. Надії на те, що совєтська Росія, заради абстрактного вчення про національне самовизначення, пожертвує своїми великодержавними інтересами та відмовиться від панівної позиції, яку вона завдячувала перемозі своєї зброї — засвідчувала відсутність політичного реалізму. Теж ясно, що, всупереч бажанням Мазлаха й Шахрая, КП(б)У зовсім не годилася до того, щоб очолити український національно-визвольний рух, як з уваги на неукраїнське походження більшости своїх членів, так і через свою повну залежність від провідного партійного центру в Москві. Люди, що, на подобу Мазлаха й Шахрая, хотіли сполучити віру в комуністичну революційну ідеологію із вірністю батьківщині, опинилися в надзвичайно трудному становищі. Бо в очах своїх патріотично настроєних співвітчизняників вони були спільниками чужого наїзника, тоді як їхні партійні товариші дивилися на них із глибоким підозрінням, як на небезпечних ухильників. .

Проте я не хочу викликати враження, що я вважаю політичну концепцію Мазлаха й Шахрая за зовсім марну. Самим фактом, що вони спромоглися зформулювати її блискуче, відважно й щиро, — вони ствердили вірогідність „національного” комунізму як напряму української політичної думки. Мазлах і Шахрай були найранішими й найбільш послідовними, але далеко не єдиними представниками тієї течії. У 1917-20 роках більшовики були ще порівняно слабі на Україні і набиралися переважно з місцевих російської та русифікованої жидівської міських національних меншостей. Проте від самого початку в лавах КП(б)У перебувала й певна кількість національне свідомих українців. Декого з них Мазлах і Шахрай згадують по імені: Микола Скрипник, Володимир Затонський, Іван Кулик. Найбільш впливовим з-поміж них був Скрипник, старий більшовик, що втішався довір’ям Леніна, який аж до свого самогубства в 1933 році займав різні керівні державні й партійні посади в УРСР. Скрипник ніколи не дав своєї відкритої підтримки сміливим пропозиціям Мазлаха і Шахрая та дбав про те, щоб не переступити меж ленінської правовірности. Однак у своїх писаннях та своєю практичною діяльністю він дав докази турботи за розвиток української культури та за конституційні права УРСР, як самоуправної складової частини Радянського Союзу. Мазлах і Шахрай тепло згадують Скрипника, і нема сумніву, що вони дивилися на нього, як на „свою людину” в Кремлі. Український елемент у КП(б)У скріпився допливом вихідців з лівих партій національного табору. Під час громадянської війни цілі групи українських соціял-демократів і соціялістів-революціонерів відкололися відматірніх партій, прийняли радянську платформу і влилися в КП(б)У. Ідейне обличчя цих груп було подібне до Мазлаха й Шахрая. Хоча комуністична перемога на Україні була головне наслідком зовнішнього тиску, проте вона створила умови, що в них українські національні прагнення хоч-не-хоч спрямувалися в радянське річище. У 1920-их роках „націоналістичні ухили” становили постійне явище в житті УРСР. Між ними найбільшого розголосу набрали „шумськізм” і „хвильовізм”, що своє ім’я завдячували Олександрові Шумському, народному комісарові освіти УРСР у 1924-26 роках, та Миколі Хвильовому, провідному українському комуністичному письменникові та публіцистові. „До хвилі” служило як джерело надхнення для цілої української комуністичної опозиції. Приблизно з 1930 року всі ці інакомислячі голоси заніміли: на Радянський Союз, зокрема на Україну, спустилася довга полярна ніч сталінського терору. Але в останніх роках ідеї націонал-комуністичного типу знов виринули на поверхні суспільного життя в Українській РСР. Професор Майкел М. Лютер, автор вступної статті до англійського перекладу „До хвилі”, слушно підкреслює ідейну тяглість, що помітна між цією книгою та публіцистичним трактатом сучасного радянського літературного критика Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написаним у 1965 році. Мало ймовірне, щоб Дзюбі була приступна праця його духових попередників — Мазлаха й Шахрая. Паралелі між обома творами можна либонь краще пояснити тим, що питання, які Мазлах і Шахрай поставили на обговорення півстоліття тому, не втратили своєї актуальности. Ці питання — стосовно становища українського народу під советським правлінням та характеру російсько-українських відносин — не можуть не виникати раз-у-раз у свідомості українських комуністів, що не позбавлені розуму й сумління. Тут слід пригадати, що тепер, на протилежність до періоду революції й перших пореволюційних років, більшість членства КІТУ складається з людей української національности.

Концепція „національного комунізму”, очевидно, не становить якоїсь української особливости. В різних видах та різних ступенях напружености вона сьогодні поширена в цілому світі. Авторам „До хвилі” припала честь, що вони створили перший, скільки нам відомо, її теоретично-публіцистичний вияв. Зокрема в Східній Европі, в державах т. зв. соціялістичного бльоку, місцеві комуністичні верхівки опинилися після 1945 року віч-на-віч з проблемами, що зовсім аналогічні до тих, які Мазлах й Шахрай накреслили для України ще в 1918-19 році. Для західнього некомуністичного дослідника значення „До хвилі” не тільки в тому, що ця книга становить важливий історичний документ, але також у тому, що вона допомагає краще розуміти світ, в якому ми живемо сьогодні.

Боріться завжди, боріться до кінця!


Революція неможлива без всеосяжної масової народної підтримки. Але чи можлива соціалістична революція в країні, народ якої інертний і пасивний, політично неосвічений, роз'єднаний, де робітник недовірливо і насторожено дивиться на іншого робітника? Ні, не можлива!

Нас, трудовий народ, протягом двадцяти років так званої "незалежності", намагаються розділити і налаштувати один проти одного, маніпулюючи нашою довірливою та простою свідомістю. Правляча верхівка і її лакеї не цураючись використовують всі засоби масової інформації для того щоб приспати нашу пильність, затуманити нашу свідомість, відвернути пролетаріат і солідарну з ним інтелігенцію від боротьби за класове визволення. Буржуазний, злочинний по відношенню до простих людей, режим, який встановився в Україні, створює і спонсує маріонеткових політиків і партії, зіштовхує і примиряє їх один з одним, роблячи з політики шоу, показуючи кожну п'ятницю по державному телеканалу. Поки одні заробляють собі очки руйнуючи пам'ятники старого режиму і просторікують про "національне питання", інші безсовісно експлуатують літніх людей, витягаючи мало обізнаних в політиці, бідних пенсіонерів на сміховинні мітинги обіцяючи повернути "країну народу".

Але наша біда не тільки в цьому. На тлі відсутності ідеї, громадського виховання, але при підміні цінностей кожне нове покоління сьогодні можна назвати "втраченим". Молодь росте на помилкових, "пластмасових" ідеях, пропагованих великими капіталістами, мета яких - тільки прибуток! Що можна сказати про покоління, для якого реклама стала Біблією?! Нічого! Воно безповоротньо втрачено.

Не вірте нікому, хто каже, що революція не можлива, що соціалізм або комунізм - утопія. Не вірте. Це можливо і це повинно бути! Створення суспільства свободи та справедливості на всій Землі повинно стати загальнолюдською метою, а не справою окремих організацій, тому що іншого шляху нема, тільки загибель!

Ми кличемо до тих, хто ще в силах об'єктивно сприймати реальність, до тих, чиї очі не дивляться на світ крізь рожеве скло, до тих, хто не вірить політикам і партійним "вождям", боріться! Боріться завжди, боріться до кінця!
Всі ми пролетаріат і солідарна інтелігенція, ми трудовий народ України, і ми повинні бути єдині, бо тільки в єдності наша сила, і тільки в єдності ми переможемо, і тільки в єдності ми створимо свою країну - країну свободи, рівності і братерства!

Сергій Романовський

Чим відрізняється пролетар від раба?


Раб проданий раз і назавжди. Пролетар змушений сам продавати себе щодня і щогодини. Раб є власністю одного пана і саме тому існування раба забезпечено, як би жалюгідно воно не було; Пролетар, так би мовити, раб всього класу буржуазії, а не одного пана, і тому його існування не забезпечено, коли ніхто його праця не купує, коли ніхто в його праці не потребує. Раб вважається річчю, а не членом громадянського суспільства. Пролетар визнається особистістю, членом громадянського суспільства. Отже, раб може мати більш стерпне існування, ніж пролетар, але останній стоїть на вищому щаблі розвитку. Раб звільняє себе тим, що стає пролетарем і скасовує зі всіх відносин власності лише ставлення рабства. Пролетар же може звільнити себе, тільки скасувавши власність взагалі.


«Щоб тебе поважали, мало, щоб усі люди були рівні. Треба, щоб ти сам себе поважав. Ти повинен примусити поважати твою волю, твою мову, тебе самого».
«Справа самостійної України у світовій революції не безнадійна, навпаки – міжнародна революція - єдиний шлях до дійсно вільної, дійсно самостійної України». 
                                                                                              Василь Шахрай

Послідовний націоналізм є національний комунізм.


Корінна ідея націоналізму - органічна єдність Нації. Чи можлива така єдність в суспільстві, розділеному на антагоністичні класи та роздирається економічною конкуренцією, в суспільстві, заснованому на принципі «боротьби кожного проти всіх»? Запитання риторичні. У класовому суспільстві не може бути надкласової держави. Це чудово показали класики марксизму, і в цьому питанні з ними неможливо не погодитися. В умовах класового суспільства держава завжди і неминуче виражає інтереси панівного класу. І якщо ці інтереси правлячий клас і намагається видати за загальнонаціональні - то це лише обманка для легковірних. У капіталістичному суспільстві, заснованому на загальності грошового еквівалента, не може існувати загальнонаціонального інтересу. Лише представники заможного класу мають кошти отримувати повноцінну освіту, видавати газети, балотуватися на виборах. У суспільстві різкого майнового розшарування формально-політичне рівноправ'я - це ширма, яка приховує абсолютне нерівність справжніх прав і можливостей. Голодний і потребує не може бути політично вільним, бо його потреба - є ефективний засіб примусу. Націоналісти не раз висували гасло «класового миру», «класового співробітництва», намагаючись зняти гостроту класового антагонізму. Але до тих пір, поки будуть існувати класи, неминуча і класова експлуатація, а що за мир між експлуатованим і експлуататором? Послідовність націоналістичної думки диктує імператив: чи не згладжувати суперечності, замазуючи і сором'язливо прикриваючи їх причини, а навпаки, розкрити ці причини і усунути надривні національні протиріччя в самому їх підставі. Чи не логіка компромісу та угоди з комунізмом вимагає цього від націоналіста, а власна логіка послідовного націоналізму. Той не націоналіст, хто дозволяє окремим класам або групам експлуатувати гасла національної єдності у своїх корисливих класових чи корпоративних інтересах. Той, хто є націоналістом, а не прикидається таким, повинен усвідомити очевидне: національна єдність вимагає безкласового суспільства!

«Коли український марксист дасть себе затягти цілком законною і природною ненавистю до ве-ликоросів-гнобителів до того, що він перенесе хоч частину сієї ненависти, хоч тільки відчуження на пролетарську культуру і пролетарське діло великоруських робітників, то сей марксист покотиться в болото буржуазного націоналізму. Так само і великоруський марксист покотиться в болото націоналізму, не тільки буржуазного, а й чорносотенного, коли він забуде хоч на хвилину домагання повної рівноправносте українців або їх право на утворення самостійної держави." Василь Шахрай