10 тез української революції.

1. У світлі ситуації, що склалася в Україні ми займаємо радикальну позицію. Уряд країни від місцевих органів влади, судів, органів МВС та прокуратури, Верховної Ради, Кабінету міністрів і поста глави держави, захоплен криміналом, загруз в корупції і є абсолютно реакційним по відношенню до трудового народу. Ми оголошуємо уряд злочинним і не здатним до демократичних реформ, чинному проти волі та інтересів трудящих. Уряд і чиновники, зрощені з великим капіталом проводять руйнівну економічну політику, спрямовану тільки на особисте збагачення за рахунок державного та місцевих бюджетів, переправляючи державні кошти в іноземні банки, тим самим обкрадаючи країну. Такий уряд має бути позбавлений влади, та має бути підданий справедливому народному суду.

2. Зважаючи на розкрадання державних коштів та непомірну експлуатацію трудящих, ми оголошуємо весь уряд, чиновництво і союзних з ними капіталістів - державними зрадниками, зрадниками всього трудового народу, і української нації зокрема. Ми оголошуємо українську націю - нацією трудящих!

3. Сучасний стан у вищих опозиційних політичних колах свідчить про повне ідеологічне та моральне розкладання, опортунізм і реформізм всіх «лівих» партій. Крім того ми оголошуємо буржуазними і реакційними всі партії, які мають або не мають місць у Верховній Раді.

4. Ми беремо курс на соціалістичну революцію "знизу" і встановлення влади рад робітничих депутатів. Ми відмовляємося від парламентаризму і різноманітності буржуазних антинародних партій і проголошуємо метою революції - створення Української Соціалістичної Республіки, заснованої на принципі прямої демократії.

5. Ми висуваємо справедливі соціально-економічні вимоги, які полягають в націоналізації всього великого капіталу, заводів, фабрик, землі і перехід усіх приватних банків під контроль національного банку України; скасування антинародного трудового кодексу та скасування результатів експлуататорської пенсійної реформи; передачу всіх підприємств у громадську власність, тобто під контроль трудових колективів.

6. Наступною необхідною вимогою ми висуваємо створення нової Конституції і прийняття нового Трудового кодексу. Нова держава, що грунтується на народній влади та соціальної справедливості, вимагає нового законодавства.

7. В ході революції та встановлення влади трудящих, Українська Соціалістична Республіка повинна відмовитись від зобов’язаннь по усім преступним економічним міжнародним договорам.

8. У ході революції має бути встановлений непохитний принцип верховенства української культури і мови в усіх сферах діяльності.

9. Таким чином ми проголошуємо українську революцію: антикапіталістичної, демократичної, соціальної та національною; українська революція повинна бути спрямована на консолідацію сил усього трудового народу і єднання української нації у боротьбі проти іноземного та національного капіталу; українська революція є одночасно національно-визвольною і через реалізацію принципу експорту революції - інтернаціональною; українська революція проголошує рівність участі всіх трудящих в управлінні державою і народним господарством; українська революція відкидає, будь-які релігії і конфесії, владу церкви, і є антирелігійної і антиклерикальної за своїм характером.

10. Завдання революційного руху:
- Об'єднання всіх лівих революційних і ліво-націоналістичних народних автономних рухів, в єдину революційну партію;
- Створення загальної програми партії і висунення основних вимог;
- Проведення спільних широкомасштабних агітаційних кампаній серед населення;
- Впровадження членів в заводські профспілки, організація страйків з висуненнями конкретних вимог;
- Підтримка іноземного пролетаріату.

Сергій Романовський

Юрген Шваб: Хто може називатися націонал-революціонером?

Необхідне роз'яснення поняття, якому настільки часто дається невірне тлумачення.
Насилу визначається поняття, яке навряд чи можна обійти стороною в національній публіцистиці, це «національна революція». Революційні націоналісти, націонал-соціалісти, націонал-більшовики, націонал-комуністи - ці течії і ще пару інших можна зарахувати до «націонал-революційним».Армін Мелер виділив «націонал-революціонерів» - разом з «молодоконсерватори», «фелькішів», «бюндиші» і «рухом ландфолька» - в якості одного з п'яти основних течій «консервативної революції» (1), які, звичайно, не існували під цим збірним визначенням у досліджуваний автором період, а саме в двадцяті і тридцяті роки. У той час, звичайно, був у вжитку термін «новий націоналізм» (2), який, проте, не був більш зручний у післявоєнний час, ось чому Мелер замінив його у своїй дисертації терміном «консервативна революція». Націонал-революціонери міжвоєнного часу, ймовірно, сильно б заперечували проти того, щоб записати їх в «консервативні революціонери».Не рахуючи історичних прикладів, хто сьогодні може називатися «націонал-революціонером»? Принципово, здається, націонал-революціонери виходять з того, що в певній політичній обстановці загальне благо їх народу можна забезпечити на тривалий час тільки якщо через революцію подолати і змінити панівні суспільні відносини. «Революційна» ситуація полягає цілком в устремлінні до зміни існуючих владних відносин (3). Природно, під зміною владних відносин слід розуміти не чисто заміну політичних партій і персоналій на ключових позиціях в державі, але зміна самої державно-політичної системи.Справжній націонал-революціонер, який використовує гасло про національної революції не в якості елегантною рекламної вивіски, ні в якому разі не може бути лояльним існуючому політичному порядку. Якщо він це робить, то значить не може називатися революціонером. Але це також і абсолютно не обов'язково, тому що революція не може бути самоціллю. У державі, відстоювати інтереси свого народу, людина, колишній спочатку націонал-революціонером, може потім залишити свій «революційний» вигляд і перетворитися на звичайного громадянина. При цьому очевидно, що визначення «націонал-революціонери» не може бути не пов'язаним з державною теорією.Саме питання про державу є ключовим для націонал-революціонера під час відсутності суверенної національної держави.Якщо націонал-революційні устремління полягають у зміні владних відносин, то сьогодні у ФРН в «революціонери» можна записати всіх, хто принципово відкидає федеральну конституцію: прихильників справжньої демократії, спадкової монархії, панування аристократії, комуністичної партійної диктатури, фашисткою і націонал-соціалістичної партійної диктатури , середньовічної станової системи і багато інших ще. Так як ми маємо сьогодні в Німеччині диктатуру партій парламентської більшості, то диктатура однієї партії, а саме націонал-соціалістичної, була б сьогодні, звичайно, виключно помилкової альтернативою панівної ліберально-капіталістичної системі, бо при цьому тільки партійна диктатура у множині була б замінена партійної диктатурою в однині. Була б на те воля автора цих рядків, то в Німеччині була б введена підтримувана народом змішана модель, що включає елементи прямої демократії, аристократії, президентства і професійних корпорацій (4).Отже, «національна революція» і ідея держави, безумовно, пов'язані один з одним. Найвідоміший німецький націонал-революціонер міжвоєнного часу, Ернст Нікіш, був, наприклад, безумовним прихильником прусської державної ідеї. Вже в 1918 році, ще до закінчення першої світової війни, Нікіш у своїй статті «Німецький народ і його держава» писав про те, «що доля держави є долею народу» (5).Нікіш обгрунтовує це твердження, виходячи з логіки німецької історії: починаючи з раннього середньовіччя, він бачив тут «рідкісну особливість» «німецького характеру», а саме прагнення до «загального, безформному та безмежному», з одного боку, і тягу «до суворого самообмеження », з іншого. Постійно існувала ця діалектика між поривом до особливого, особистісному і обмеженому власним «Я» і «протилежній грою», устремлінням до загального, «до світового громадянства», і ця діалектика приводила в рух німецьку історію (6).Знаходячись між ліберальним індивідуалізмом і християнським, римським універсалізмом, німці довго не могли відшукати свого держави - поки Пруссія не поклала край цьому станом. Тепер і Німеччина могла (за допомогою прусської державної ідеї) деякий час брати участь у концерті великих держав, виступаючи суб'єктом міжнародного права. Це була також важливо, так як історія, по НІКІШОВ, вчить, що держави поводяться на міжнародній арені як «живі індивідууми», «вони також створюють органічні структури, переслідують цілі, здійснюють діяння, відчувають мінливості долі, домагаються значущості», і єдиний закон, який тут має значення, це «воля до життя» національних держав (7).У наші дні є анархісти, такі як берлінець Петер Тепфер, які, починаючи з 19 століття, стверджували, що національна держава це справа буржуазії (8). На противагу цьому в 1925 році Нікіш, колишній редактором соціал-демократичного часопису «Фірн», прояснив як в той час, так і зараз актуальну зв'язок між захистом держави і соціалістичними інтересами робочого класу. У своїй статті «Шлях німецького робітничого класу до соціалізму» він вимагав від СПГ кріпити дух опору німецького народу проти західного імперіалізму. Але це означало б відмову від марксистського вчення про класовий державі та повернення до Лассалю: або «заперечення держави, прирікає на маргінальність» або «ясне рішення зробитися самим діяльним органом вираження державних інтересів» (9). У цьому сенсі націонал-революціонери сьогодні повинні гасла про «не має вітчизни непотріб», якими великий капітал і великі землевласники на рубежі століть дорікали соціал-демократів і соціалістів, звернути проти тих, хто висуває подібні закиди. Так як великий капітал не потребує сьогодні вітчизні і національній державі з метою максималізації прибутку, і він може добре облаштуватися в «глобальному світі». Вже Нікіш бачив, що консервативні еліти і ліберальна буржуазія зрадили ідею держави, тому він і поставив в обов'язок робочому класу створити німецька держава. У своїй статті «Політичний простір німецького опору» він писав: «Починаючи з 1918 року обстановка в Німеччині змінюється в тому напрямку, що життєва необхідність держави вступає в непримиренне протиріччя з життєвими потребами буржуазного суспільства і в цих умовах слід зробити свій безумовний вибір або на користь держави або буржуазного суспільства. З тих пір є одна альтернатива: ти або буржуа, або німець; німецький буржуа став сам в собі безнадійним протиріччям. Буржуазна німецька політика по суті більш неможлива; вона з неминучістю закінчується на тому етапі, коли буржуазія зраджує Німеччину. З міркувань самозбереження німецький буржуа повинен стати паневропейцем, повинен, щоб мати можливість існувати далі, приєднати Німеччину до ПанЄвропа. Буржуазне суспільство, західна культура, версальський ганьба, починаючи з 1918 року, є різними сторонами однієї і тієї ж реальності; і власний зміст цієї реальності це поневолення Німеччини та кабала, в яку потрапив німецький народ. Німецька політика, якщо вона хоче відповідати національним інтересам, може бути тільки антибуржуазної, антикапиталистической і антизахідної, якщо вона не є такою, то це неминуче грає на руку Франції »(10).Тут слід тільки замінити Версаль Маастріхом, ПанЄвропа Європейським союзом і Францію США, і Нікіш буде рівним чином актуальним. Саме це вчення про державу є сучасним в епоху глобалізації, яка означає ніщо інше, як безсилля і руйнування національних держав. Все інше, що різними шляхами пов'язано з глобалізацією, є скоріше витікаючими з цього явищами: хижацьке ставлення до природи, бідність, економічний і культурний імперіалізм США і світова партизанська війна в якості відповіді на недієздатність, а саме: нездатність національних держав протистояти на полі бою претензіям pax americana. Хто хоче допомогти народам в ідейній сфері в боротьбі проти імперіалізму США, має порекомендувати їм створити держави, які були обороноздатності: у зовнішньоекономічній сфері (через мита) і також військової, у разі якщо дядько Сем хоче вторгнутися на національну територію, кажучи про «демократію» і «права людини», а маючи на увазі «відкриті ринки» для американських товарів і міжнародне розграбування запасів сировини.Ернст Нікіш писав в 1926 році у своїй статті «Революційна політика»: «Німецька політика не може, якщо вона з одного боку, хоче бути німецької, а з іншого, політикою, мати ніякої іншої мети, ніж відновлення німецької незалежності, звільнення від накладених на Німеччину кайданів, повернення значного і впливового положення у світі ». (11)Це «відновлення німецької незалежності» не може обійтися без ідеї держави. І в 1931 році Нікіш виступив у своїй статті «Закон Потсдама» за прусську ідею панування », яка містить в собі« припис порядку »(12). У цьому сенсі суверенна національна держава в даний час слід розуміти як духовну антитезу глобалізації, де загальне благо - насамперед, соціальна держава та захист навколишнього середовища - знаходять своє місце, до чого все більше доходять і ліві критики і противники глобалізації, такі як французький соціолог П'єр Бурду.Хто ж сьогодні принципово відкидає національну державу, той у дійсності відмовляється від самовизначення народів як політичної мети і занурюється в потік глобалізації. Голе визнання себе прихильником базисної демократії, регіоналізму, самовизначення, захисту навколишнього середовища та соціальної справедливості - відповідно з гаслом «глобально мислити, локально діяти» - нічого, по суті, не змінює. Це тільки покликане заспокоїти нечисту, конформируется стосовно системи совість. Хто не ставить під питання існування системи, повсюдно позбавляє самостійності народи, як джерела державності, є насправді прихильником глобальної Америці, її «західному сообщества цінностей» і її єдиної цивілізації.Навіть базисну демократію в громадах, організованих відповідно до принципу субсидіарності і регіоналізмом, як це припускають теоретики від Алана де Бенуа до Геннінга Айхберг, не можна уявити без свого представників і без своїх установ. Величина держави не грає при цьому ніякої ролі: чи хочуть всі французи залишатися французами, або ж бретонці, баски і корсиканці хочуть від них відокремитися і створити свої власні національні держави, нічого взагалі не змінює в цьому принципі національної держави. Хто це визначає як «регіоналізм», семантично дискримінує легітимні націоналізми поневолених народів. «Один народ - одна держава», - свідчить основна вимога націоналізму.Які соціальні групи можуть бути зацікавлені в збереженні державної цілісності, і які проблеми вона дозволяє вирішувати? Захист навколишнього середовища і перш за все соціальна держава - які тільки в національній державі можуть отримати справжні гарантії. У чисто ліберальному суспільстві, навпаки, відповідними ринкової економіки не вважаються ні захист навколишнього середовища, ні державна система соціального забезпечення. У ньому вони виступають тільки як алібі для нечистої совісті, наприклад, подружжя пана голови правління, яка здійснює дорогі покупки в Реформхаусе, дивиться згори вниз на дрібних людців, які ходять в «Альді і Норма» і опускають на вулиці п'ять євро в капелюх жебракові , підтримуючи при цьому капіталістичну систему як основу матеріального існування.У цьому відношенні картина Пауля А. Вебера під заголовком «Тільки через труп буржуа йде шлях до свободи Німеччині» в нинішній ситуації потрапляє прямо в ціль.Національна держава це єдине протиотруту проти глобалізації. «Хороша» або «справедлива» глобалізація, як вона все ще мислиться різними «супротивниками глобалізації», не може нічого дати. Тому нам слід сказати ясне: «Ні!» Всім привабливим і помилковим альтернативам, які малюють майбутнє без держави: «базисної демократії», «регіоналізму» та «анархізму». Проти принципу місцевої та регіональної субсидіарності не слід, звичайно, заперечувати. Слід виступати проти уявного «базисного різноманіття» тільки там, де це ідея використовується в якості знаряддя проти національної єдності - з обіцянкою «самовизначення» там, де не передбачений, ніякої державний суверенітет. Нам же слід, навпаки, в дусі Ернста Нікіша чинити опір глобальної американізації, прийнявши рішення на користь німецького національної держави, Німецького Рейху (14).

Переклад з німецької А.Ігнатьева
Взято з alternativa-nr.blogspot.com

Примітки
[1] Armin Mohler: Die Konservative Revolution in Deutschland 1918-1932. Ein Handbuch. 3. Auflage, Wissenschaftliche Buchgesellschaft, Darmstadt 1989. Das Buch ist aus einer Doktorarbeit aus dem Jahr 1949 hervorgegangen.
[2] Wolfgang Herrmann: Der neue Nationalismus und seine Literatur. Ein besprechendes Auswahlverzeichnis. (Erstausgabe 1933) San Casciano Verlag, Limburg an. D. Lahn 1994.
[3] Das Fremdworterbuch des Duden-Verlages, Bd. 5, bezeichnet in seiner Ausgabe von 1990, S. 683, "Revolution" als: "(Gewaltsamer) Umsturz der bestehenden politischen und sozialen Ordnung." Da? Gewalt nicht unbedingt zur Revolution dazugehoren mu?, Wird wohl durch die Einklammerung ausgedruckt.
[4] Vgl. Jurgen Schwab: Volksstaat statt Weltherrschaft. Das Volk - Ma? aller Dinge. Hohenrain-Verlag, Tubingen 2002.
[5] Zitiert nach Friedrich Kabermann: Widerstand und Entscheidung eines deutschen Revolutionars. Leben und Denken von Ernst Niekisch. Verlag Siegfried Bublies. Koblenz 1993, S. 42.
[6] Ebd., S. 42.
[7] Ebd., S. 43.
[8] Peter Topfer in einer Diskussion mit dem Verfasser.
[9] Aufsatz in der Nr. 1 der Schriftenreihe des "Firn", 1925, zitiert nach Louis Dupeux: Nationalbolschewismus in Deutschland 1919-1933. Kommunistische Strategie und konservative Dynamik. Buchergilde Gutenberg / C. H. Beck'sche Verlagsbuchhandlung, Munchen 1985, S. 236.
[10] Der politische Raum deutschen Widerstandes, 1931, zitiert nach Ernst Niekisch: Widerstand, ausgewahlte Aufsatze aus seinen "Blattern fur sozialistische und nationalrevolutionare Politik", Uwe Sauermann (Hg.), Sinus, Krefeld 1982, S. 98.
[11] Revolutionare Politik, 1926, zitiert nach Ernst Niekisch: Widerstand, ausgewahlte Aufsatze aus seinen "Blattern fur sozialistische und nationalrevolutionare Politik", Uwe Sauermann (Hg.), Sinus, Krefeld 1982, S. 17.
[12] Das Gesetz von Potsdam, 1931, zitiert nach ebd., S. 89.
[13] Vgl. Der Spiegel, Nr. 30/2001 vom 23.7.2001.[14] Vgl. Ernst Niekisch: Der Kampf des deutschen Menschen. Zitiert nach Ernst Niekisch: Widerstand, ebd., S. 27: "Die preu? Ische Erhebung hat gezundet; alle Herzen, in die das deutsche Element eingesenkt ist, schauen hoffend und sehnend nach Preu? En, da? es doch das deutsche Reich schaffen moge. "

Концепція В. Шахрая

Поняття «націонал-комунізм» скомпромітоване й засуджене сталіністами як буржуазне переродження в комунізмі. І треба сказати, що в сьогоднішній дійсності це слово не зовсім вдале, бо найбільшими «націонал-комуністами», в розумінні апології власного націоналізму, є російські сталіністи, які безкарно нав’язують усім народам СССР російське старшобратство, возводячи в ранг попередників комунізму царя Петра Першого, Суворова і всіх носіїв російської імперіялістичної експансії, так суворо засудженої Марксом і Енгельсом. І от найбільші оборонці власного націоналізму російські сталіністи є сьогодні суддями над поняттям «націонал-комунізм». Проте по відношенню до старого українського большевика Шахрая ми залишаємо цю назву націонал-комуніста тому, що Шахрай сам першим ужив це слово і сам назвав свою політичну течію «націонал-комунізмом».

Це було сорок років тому. Шахрай був тоді членом першого робітниче-селянського уряду України, народнім секретарем по військовим справам, членом трійки від цього уряду на Берестейських мирних переговорах, а пізніше емігрантом в РСФСР, де він в Саратові, разом з іншим українським большевиком Сергієм Мазлахом (єврей по національності), випустив книжку «До хвилі (Що діється на Україні й з Україною)», де підсумував досвід боротьби за радянську владу на Україні і висунув ідею незалежної від Москви «Української Комуністичної Партії (большевиків)», поклавши в її основу ідею націонал-комунізму. Сам Шахрай був перед тим молодим гімназіяльним учителем на Полтавщині, закінчив, здається, Московський університет, володів німецькою, французькою й англійською мовами і був людиною добре освіченою, розумною і надзвичайно динамічною. Це був тип справжнього революційного вождя, яким йому одначе не довелося стати через свій єретичний ухил в комунізмі і через передчасну загибіль: він був розстріляний денікінцями на Кубані в Краснодарі в 1919 році. Його колеґа Сергій Мазлах був людиною значно слабшою інтелектуально і персонально: Книжка «До хвилі», як говорили тоді в Україні була написана одним Шахраєм і Мазлах підписав її тільки як однодумець, Шахрая, – пізніше Мазлах нічим не проявив себе по лінії націонал-комунізму. В роки непу він був керівником Центрального Статистичного Управління УССР, а в 30-их роках ліквідований мабуть за співпрацю з Шахраєм.

Не можна в короткій журнальній статті вичерпно схарактеризувати ідею шахраєвого націонал-комунізму. В загальних рисах можна сказати тільки ось що. Шахрай стоїть на засаді, що Ленінова концепція розв’язки національного питання і большевицькі резолюції по цьому питанню до Жовтня 1917 року були вірними. Але партія і особисто Ленін після Жовтневого перевороту відступились, на думку Шахрая, від партійних принципів у національному питанні і стали на шлях кон’юнктурности, або, як ще він каже, «політиканства», тобто пристосування кожного разу до конкретних політичних обставин, але спираючись увесь час в основному тільки на російську націю. Шахрай бичує це як ухил в російський націоналізм і обстоює чистоту й незаплямованість большевицьких і ленінських принципів в національному питанні. Таким чином Шахрай хотів бути більшим ленінцем, ніж сам Ленін і саме тут треба шукати слабих сторін йото концепції.

Але варто процитувати деякі думки самого Шахрая.

Аналізуючи українське відродження 1917-18 рр., Шахрай приходить до висновку, що «тенденція українського руху — самостійна Україна» (стор. 41 машинового рукопису, що є в п’яти американських університетах і в Інституті по вивченню СССР у Мюнхені). «Відродження нації до державного життя, — пише далі Шахрай, — набрало такої несподіваної для самих керівників цього руху сили, що вони ледве поспівали дати йому відповідний політичний вираз. Цей рух мав великий вплив і в Галичині, збудивши бажання знищити межу, що відділяла дві частини української нації. І можна сказати напевно, що які б ще нещастя не спіткали Україну, вмерти, миритись з національною неволею, вона не буде. Це треба пам’ятати всякому політичному діячеві і всякій партії, що має працювати на Україні. Воля до організації України яко державно-політичної одиниці в етнографічних межах — невідмінний факт» (стор. 86). «Український народ, українська нація вже визначилася, висловила волю. І тепер треба сказати про своє відношення не так собі взагалі про право всіх націй на самовизначення, а про своє відношення от до цього визначення, от до цього бажання створити самостійну державу.

«Так чи ні?» — запитують не тільки українські соціял-патріоти (негативна характеристика правих соціялістів того часу. — А. Б.), а запитують факти. Ні! — кричать російські чи зросійщені та спольщені «неукраїнські» поміщики й капіталісти. Ні! — кричать російські, неукраїнські меншовики й есери. Ні! — кричать російські комуністи, «комуністи України» в тому числі. Ні! — лунає в Лондоні, Парижі. Нью-Йорку і інших містах. Настав час показати свій інтернаціоналізм на ділі. Настав час, коли пролетаріят, найбільш передова й революційна частина російського й світового пролетаріяту мусить показати на ділі, чим відрізняється її «самовизначення» від «самовизначення» імперіялістів, чим відрізняється «самовизначення» Вудро Вілсона від «самовизначення» тов. Леніна. Досі ми спостерігаємо факти, які свідчать про відсутність всякої різниці в цьому питанні. І якщо ми не наважуємося поставити крапку над «і» — то тільки тому, що в нас є маленька надія, нам ще хочеться вірити, що можуть виникнути інші факти. Ми ще не згубили віри, що т. Ленін писав свої статті по національному питанню не так собі, щоб, скажемо, вилаяти меншовиків та поглузувати над «лівими» (стор. 110. Усюди підкреслено в оригіналі.
 А.-Б.).

Песимізм Шахрая що до непослідовно інтернаціоналістського ставлення партії до українського питання навіяний цілим рядом наведених фактів, зокрема повідомленням в газеті «Ізвєстія» ч. 282 за 24. 12. 1918 р. такого змісту: в зв’язку з «аннулированием Брестського мирного договора, Украйна не признается более Советским правительством Российской республики самостоятельным государством». Шахрая обурює, що не гетьманський уряд, чи уряд Директорії не визнається, а Україна як держава, навіть і совєтська. Між тим як (пише Шахрай далі) «Україна є така сама країна, як Росія, як Германія, як Франція, як Італія, як Норвегія, як Англія ітд. Подібно до них вона має не тільки «право», а й бути на ділі такою ж самостійною, такою ж незалежною, як і вони» (стор. 129).

І далі Шахрай наводить цілий ряд фактів інтернаціоналістського ставлення з боку большевиків до українського питання. Він вірив, що відродження спілки народів колишньої Росії відбудеться «не на історичних традиціях, а на живому єднанні робітників» (стор. 108). Він цитує Енґельса, що «переможний пролетаріят не може ніякому чужому народові накидати ніякого ощасливлювання, «не перешкоджаючи своїй власній перемозі» (стор. 137). Цитує Леніна: «Ми повинні виховувати робітників у «байдужості» до національних різниць». І відповідає: «Це без спору. Але не в байдужості до анексіоністів» (стор. 137). Далі Шахрай наводить приклади росту російського шовінізму навіть серед комуністів: «Чи не почуєте ви поруч з радістю поширення «революції» ще інші нотки: що Росія вертається в свої довоєнні межі? І коли говорять про Росію, якою вона повинна бути, прислухайтесь, говорять про Росію як вона була на карті Ілліна до війни. Це «випадок»? Ой, ні! Інтернаціоналізм інтернаціоналізмом, а те, що ми відроджуємо Росію, як Росію, — само собою. Тут ще, розуміється, поганого нічого немає, взагалі кажучи. Та тільки ось що: а як же буде з «самовизначенням»? Чому наприклад приєднується Україна; чи тому, що вона висловившося за об’єднання (факти свідчать противне), чи тому, що то є «південна Росія»? І яка Україна приєднується? Чи буде приєднана Галичина, Україна по той бік Волочиська? І де треба спинитися, щоб сказати: годі, далі «не наше», далі «самовизначилися» не за вас? І от коли поглянеш з цього боку на процес поширення Совєтської Росії і практику самовизначення, то тут зовсім важко встановити: чим відрізняється ваше, т. Ленін, самовизначення від самовизначення Вудро Вілсона» (стор. 172–173).

«До останнього часу ми гадали, — пише Шахрай, — що пролетаріят легше зречеться всяких «історичних» прав. Цей процес значно важчий і складніший, ніж ми гадали… Сподіватися, що «комуністи України» самі стануть лицем наперед, нема чого» (стор. 148). «Російський пролетаріят підняв соціяльну революцію. Слава йому і пошана від щирого серця. Але це ще не значить, що в спадщину від царської Росії він ні краплини не захопив ні «імперіялізму», ні «історичних», ні «етнографічних» прав. Навпаки!». ( стор. 162).

«Ми не вільні від українських почувань», — каже Шахрай. І цитуючи Шевченка — «Я так люблю мою Україну убогу», — додає: «Так, ми любимо Україну, любимо як живу історичну індивідуальність» (стор. 169). А на евентуальний закид, що автори книги «До хвилі» «шовіністи», Шахрай відповідає: «Ми не злякаємося і справжнього шовінізму, якщо іншого шляху не буде. «Клин клином вишибай!» Наш «націоналізм» і наш «шовінізм» цілком і повністю визначається нашим «інтернаціоналізмом»: як ви, так і ми. Тільки ви ховаєтеся за «слова», а ми ховатися не хочемо» (стор. 162).

І далі автори «До хвилі» звертаються до Леніна: «Тов. Ленін!… От ця брошура написана головним чином для вас… Ми не знаємо,хто більше має права сказати про себе «держава — це я», чи Людовик XIV французький, чи ви в Совітській Росії. В усякому разі в своїй партії більшовиків ви могли б сказати це ще до революції… Під час революції ми не раз бачили,- з яким хистом ви керували рухом, як влучно ви вживали різні гасла, як правильно ви намацували пульс історичної хвилі. Ми не раз переконувалися в тому, що ви стоїте на свойому місці не дурно. І ми пильно слідкували за кожним вашим кроком, рухом, словом, і скрізь знаходили пропорційність і відповідність (в рукописі сказано «відповідальність». — А. Б.). Для нас майже всі ваші переломи і повороти зливаються в одно ціле, одне одного доповнює. І ім’я цьому цілому: Ленін, великий політичний тактик і стратег, великий пролетарський вождь, цебто фіґура не тільки історично велика, а велика морально політичне… І отось уже майже місяців з вісім ми починаємо спостерігати факти, котрі нам здаються не зовсім такими, як то про них свідчить вивіска. Що за диво? Нам довелося брати невелику участь в колах вашої (і нашої) партії на Україні. Досвід революції на Україні на наш погляд доказує, що ми понесли поразку не тільки через те, що прийшли німці, не тільки завдяки «окупації і лише окупації» (неділимці з КП(б)У факт існування української держави пояснювали німецькою окупацією. —А. Б.). Навпаки, ми боїмося, що не будь цієї «окупації і лише окупації», нас, як партію, все одно вигнали б з України і не швидко б ми тоді встали… Тов. Ленін! Докажіть не по «катеринославському» (так називає Шахрай неділимську течію в КП(б)У. — А. Б.) конечність об’єднання України з Росією, покажіть, в чому ми помиляємося, чи наш аналіз життя й розвитку українського руху є неправильним, покажіть на цьому конкретному прикладі, як треба прикладати пункт резолюції 1913 року («Серпнева» («літня») 1913 р. нарада ЦК РСДРП з партійними працівниками. Пороніно (коло Кракова) — А. Б.), параґраф 9 комуністичної програми, — і ми так же одверто й привселюдно зречемося самостійности України, будемо самими щирими прихильниками об’єднання. Покажіть на прикладі України, Грузії, Латвії, Литви, Білої Русі, Естляндії переведення принципу пролетарської політики: права націй «на самовизначення. Бо ми не розуміємо вашої політики і, дивлячись на неї, ми здатні схопитися за голову й скрикнути: За що ми голови складали, дурні козачі?!.. Наша пропозиція українському робітництву й селянству створити Українську Комуністичну Партію (більшовиків) с логічним висновком нашого аналізу сучасного стану України. Ми гадаємо, що висловимо свою пошану і до України і до вас, тов. Ленін, коли побажаємо щиро Україні свого Леніна. Тов. Ленін! Ми просимо вас відповісти ще нам на от ці питання, які мають для нас «особистий» інтерес. Чи можна лишатися членом РКП і відстоювати самостійність України? Якщо не можна, то чому: чи тому, що відстоювати самостійність України взагалі не можна, не полагається, чи тому, що не можна відстоювати самостійности України так, як ми відстоюємо? Якщо не можна відстоювати самостійности України так, як ми відстоюємо, то скажіть: як треба відстоювати самостійність України, щоб можна було залишатись членом РКП? Тов. Ленін!. Ми чекаємо відповіді!»

Книга «До хвилі» вийшла десь у першій половині 1919 р., а відповідь Леніна надійшла у грудні 1919 р. То була не пряма відповідь авторам «До хвилі» (Шахрай тоді вже не жив), а побіжна. В «Листі до робітників ї селян України з приводу перемоги над Денікіном» Ленін писав: «Серед большевиків є прихильники цілковитої самостійности України, є прихильники більш або менш тісното федеративного зв’язку, є прихильники цілкови-того злиття України з Росією. За цих питань розходження неприпустимі. Ці питання будуть вирішені Всеукраїнським з’їздом Рад … Ми, великоруські комуністи, повинні бути поступливі при розходженнях з українськими комуністами-большевиками й боротьбистами, якщо розходження торкаються державної незалежности України, форми її зв’язку з Росією, взагалі національного питання. Непоступливими й непримеренними ми всі, і великоруські, і українські, і якої хочете іншої нації комуністи повинні бути по відношенню до корінних, однакових для всіх націй питань пролетарської боротьби, питань пролетарської диктатури, недопущення угодовства з буржуазією, недопущення роздроблення сил, які обороняють нас від Денікіна» (В.Ленин. Статьи й речи об Украине. Партиздат ЦК КП(б)У, 1936, стор. 341-344).

У цій відповіді Леніна є тільки один позитивний для авторів «До хвилі» момент: Ленін допускав можливість сполучення членства в РКП з обороною самостійности України. Але він зарані прирікав цих людей на меншість (поки що принаймні) у партії, бо віддавав питання про самостійність на вирішення З’їзду Рад, тобто на вирішення ЦК КП(б)У, добраного ним же, Леніном, переважно з «катеринославців» (неділимців). Чому, запитаємо ми, Ленін у ті часи був прихильником суворої централізації (після громадянської війни, в мирних умовах, він змінив свої позиції)? Тому, що пролетаріят України був тоді переважно російський чи зрусифікований і Ленін не вірив, що в таких умовах може утриматися самостійна пролетарська диктатура в Україні. Але це означало таки окупацію України російською червоною армією з усіма висновками, включаючи й пізнішим голодом 1933 року та культом тепер царя Петра Першого …

Якби Україна явочним порядком, як того хотів Шахрай, створила власну комуністичну партію і поставила Москву перед фактом своєї незалежности, як скажімо тепер поставила Польща, напевне існувала б самостійна Українська Радянська Республіка. Але таких передумов в Україні в часи. Шахрая не було. Тепер же сталіністська бюрократія намагається взагалі унеможливити появу таких передумов: вона хоче відстояти російський характер українських міст, щоб знову унезалежнення України загрожувало «пролетарській революції». Якщо за Леніна вина лежала на царському режимі, то тепер вона падає цілковито на сталінізм: він є ворог самовизначення неросійських націй СССР!


Концепція Шахрая є перейдений етап революційної боротьби на Україні. Бо сьогодні стоїть питання не про самостійну «диктатуру пролетаріяту» в Україні, а про самостійну «безклясову демократію» і в Україні, і в інших республіках СССР. Але концепція Шахрая має й до сьогодні велике не тільки історичне, а й актуально політичне значення ось у якому сенсі. З усіх українських визвольних концепцій концепція Шахрая була найбільш послідовно самостійницька. Бо якщо усі до єдинші концепції, відштовхуючись від комунізму, орієнтуються на «самовизначення» Вудро Вілсона (кажучи мовою Шахрая), на «вільний світ», а ми знаємо вже що означав і означає для України Вудро Вільсон і «вільний світ», то Шахрай відштовхується не тільки від Вудро Вільсона, але й від Леніна, там, де, на його думку, Ленін відступається від інтернаціоналістичних позицій. Шахрай самостійник до кінця, без жодного компромісу. Тому його концепцію треба вважати останнім словом українського самостійництва і не випадково для всіх течій українського комунізму праця Шахрая «До хвилі» була теоретичним підложжям. А ідеї Шахрая через Скрипника і інших большевиків-самостійників не могли не запліднити тітоїзм, ґомулкізм і інші течії в комунізмі.