середу, 15 травня 2013 р.

Новий підхід до боротьби зі злочинністю: досвід Гуляй-поля


           Сьогодення України таке, що у стосунках держави і громадянин є чимало проблем, і одна з найгостріших – поведінка представників правоохоронних органів. На жаль, нинішня диктатура великого капіталу абсолютна не зацікавлена в забезпеченні безпеки українців. Нинішній режим настільки тримається за свою чи не єдину опору – силові структури, що згодні не тільки виділяти на їх утримання величезний бюджет, а й дивитись крізь пальці на злочини осіб, котрі якраз мали б попереджати протиправні дії. Така ситуація обурює українського націонал-комуніста. Таке свавілля потребує якнайскорішого усунення.
Ні для кого не секрет, що наша міліція доволі часто сприймає тортури затриманих як звичайну слідчу процедуру, а прокуратура часто покриває ці злочини. "Минулого року до прокуратури було подано 114 тис 474 скарг про перевищення повноважень міліціонерами, в тому числі і про застосування тортур. Лише за 1 тис 750 скаргами було почато розслідування і відкрито 32 кримінальні справи" , - сказав координатор кампаній Amnesty International по Україні Макс Такер. Та і чимало людей змирилися з тако

ю ситуацією в державі, вважаючи, що не можуть ні на що вплинути. Але чи настільки все безнадійно?
Проблема катувань підслідчих актуальна не тільки для України. На жаль, подібне – з більшим чи меншим розмахом, практикується майже всюди. До того ж слід враховувати, що обвинувачення іноді висувають й абсолютно безвинним людям, які спочатку втрачають здоров’я на допитах, а потім і свободу, і репутацію, й іноді сім’ю. З місць позбавлення волі такий засуджений повертається де соціалізований, і продовжує жити «по понятіям», що може привести до ще одного тюремного ув’язнення. Так через міліцейське свавілля у людини ламається доля.
Оригінальне і дієве вирішення цієї проблеми реалізував у своїй республіці Гуляй-поле всесвітньо відомий Нестор Махно. За дев’ять з половиною років ув’язнення він настільки зненавидів тюрми як явище, що у кожному взятому населеному пункті одразу наказував розбирати місцеві буцегарні. Цегла потім йшла на ремонт селянських домівок. Замість позбавлення волі практикувалось три типи покарань: суспільний осуд, побиття шомполами та розстріл. Тяжкість вчиненого злочину визначав народний суд (власне, аналогія суду присяжних). Домінуючим став закон совісті.
Розвиваючи підхід Нестора Івановича, ми, націонал-комуністи, бачимо доцільність таких реформ у правоохоронно-пенітенціарної системи:
1.      Ліквідація міліції як централізованого соціального інституту. У прийдешньому безкласовому і бездержавному суспільстві громади кожного населеного пункту для забезпечення громадського порядку створять народні дружини. Вони здійснюватимуть патрульно-пошукову діяльність. Посади головних судді та прокурора стануть виборними. Заробітна плата правоохоронцям нараховуватиметься через спеціальний добровільний фонд. Якщо громада бачитиме беззаконня з боку судді чи дружинників, то зможе щонайменше бойкотувати сплату внесків до фонду, і залишить своїх захисників без зарплати! Пряма економічна залежність силових структур від народу змусить їх рахуватись з думкою пересічного українця!
Лише факти:
Кожнi 40 секунд у примiщеннях, де розмiщенi мiлiцiйнi структури,

вiдбувається насильство над людиною. 
Згiдно зi статистичними даними, 2010 року кiлькiсть постраждалих вiд незаконного насилля у мiлiцiї -- 780 тисяч осiб, iз них 51 особа загинула. У першому пiврiччi 2011-го лькiсть смертей унаслiдок мiлiцейського насильства становить 26.
До правозахисникiв звертається не бiльш як 5 -- 10 вiдсоткiв людей, котрi зазнали насилля з боку спiвробiтникiв мiлiцiї.

2.      Ліквідація тюрем як явища. Міркуймо логічно: тюрми задумувались як ВИХОВНІ заклади. Специфіка покарання ув’язненням – ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ. Не позбавленням здоров’я, не неможливістю потім влаштуватися на роботу і навіть не вибором між «вилка в глаз или в попу раз?». Саме позбавленням волі. В реальності маємо значно ширший спектр покарання. До того ж саме перебування у тюрмі сильно спотворює людську психіку, особливо якщо мова йде про великі строки. Велика проблема заклечається в контингенті, з яким, припустимо невинно засудженій людині доведеться сидіти. Неважко пояснити з позицій психології, що для функціонування будь-якого соціуму необхідний неписаний кодекс правил, обов’язковий для всіх. Історично він складається в народну мораль. В місцях позбавлення волі, де через специфічність контингенту необхідність такого кодексу підвищується в рази, таку функцію виконують «понятія». На жаль, деякі люди надто багато відсиділи, і, повертаючись в соціум, замість того, щоб ресоціалізовуватись, несуть і нав’язують своє світосприйняття оточуючим. Якщо тюрми когось і виховують, то лише майбутніх рецидивістів. «Відкинувшись», колишні зеки економічно стимулюють найдовершеніші твори масової культури, тому найбільші продажі компакт-дисків мають виконавці російського шансону. Робимо висновок: знищимо тюрми – зникнуть і джерела «уркаганізації» українського суспільства. Ще один економічний аспект питання – засудженні, зокрема й довічно, живуть з наших з вами податків. Я проти того, щоб потерпілі чи їх родичі утримували своїм коштом бандита, що вчинив проти них злочин.

Звісно, система «батьки» Махна також потребує певної адаптації, відповідно до рівня розвитку сучасного світу. Це ми залишимо на розгляд юристів. Всю свою історію людство з метою боротьби зі злочинністю будувало тюрми, але це не дало результату. Може, настав час придумати щось ліпше?

Богдан Полтавець