субота, 7 вересня 2013 р.

Герберт Маркузе. Робітнича кляса та революція

Саму по собі опозицію не можна вважати рушійною силою корінних змін — вона може стати такою, тільки якщо її підтримає робітнича кляса, що розіб’є кайдани своєї інтеґрованости та зв’язок з бюрократичними профспілками та партійним апаратом, які цю інтеґрованість підтримують. Якщо цей союз опозиції з робітничою клясою не матеріялізується, останній може перетворитися — нехай тільки частково — на масову базу неофашистського режиму.

Висновок: марксистське поняття революції, що здійснюється більшістю експлоатованих мас і що має своєю кульмінацією «захоплення влади» та встановлення диктатури пролєтаріяту, з якої починається усуспільнення, «відстало» від історичного розвитку — воно відповідає пройденій фазі капіталістичного виробництва та орґанізації; воно не відповідає вищій фазі капіталістичного виробництва, що включає продукування засобів руйнування та страшне зосередження в руках майбутньої влади знарядь знищення та ідеолоґічної обробки.

Разом з тим, визнання марксистського поняття «неслушним» є автентичним і точним Aufhebung [зняттям]: істинність поняття зберігається і повторно підтверджується на рівні, фактично досягнутому історичним розвитком. Революційний пролєтаріят стає рушійною силою змін там, де він все ще представляє людську базу суспільного процесу виробництва, а саме в переважно сільських районах «третього світу», в яких він надає широку підтримку фронтам національного визволення.

І ці райони, і ці сили є по відношенню до капіталістичної системи аж ніяк не зовнішніми. Вони становлять важливу частину світового простору експлоатації, вони є районами та силами, які система не може дозволити собі відпустити, не можу дозволити, аби вони змінили політичну орбіту (на соціялістичну чи комуністичну), адже система може вижити тільки за умови, що її розширенню не перешкоджатиме якась вища силою. Національно-визвольні рухи виражають внутрішні протиріччя світової капіталістичної системи.

Але саме через це взаємовідношення між революціями закордоном і революціями в метрополіях виникає доленосний зв’язок між перспективами визвольних рухів і перспективами політичних перетворень у метрополіях. Закордонні сили, що «заперечують» систему, мають бути «синхронізовані» із силами внутрішніми, а ця синхронізація ніколи не може виникнути тільки внаслідок орґанізації — вона повинна спиратися на свою об’єктивну базу в економічно-політичних процесах корпоративного капіталізму. Об’єктивні чинники проявляються у перевантаженні та перенапрузі корпоративної економіки:

1) необхідність конкуренції та небезпека поступової автоматизації, що супроводжуватиметься постійним безробіттям, вимагають направлення все більшої кількості працюючих на непродуктивні, паразитичні сфери робіт і послуг;

2) постійне зростання вартости неоколоніяльних війн і контролю над корумпованими диктатурами;

3) внаслідок постійного зменшення частки робочої сили у процесі виробництва падає норма прибутковости;

4) створення в суспільстві потреб, задоволення яких вступає у протиріччя з моральними нормами та дисципліною, необхідними для роботи за капіталізму; у царство необхідности вторгаються не необхідні речі: технічні новинки та розкішні прилади істнують пліч-о-пліч з постійними злиднями та лихами, у конкурентній боротьбі за існування «розкоші» перетворюються на предмети першої необхідности.

Якщо ці тенденції збережуться, все явніші протиріччя між величезним суспільним багатством та його нераціональним і руйнівним марнуванням, між потенціялом свободи та фактом її придушення, між можливим подоланням відчуженої праці та капіталістичною потребою у її збереженні цілком можуть призвезти до поступової втрати суспільством життєздатности, падіння моралі, що вона у нормальних умовах забезпечує щоденну роботу та дотримання необхідних моделей поведінки на роботі та під час дозвілля. Це може пробудити усвідомлення того, що технічний проґрес служить інструментом панування.

Події травня-червня у Франції показали, наскільки безлад у стабільному суспільстві може послабити хватку капіталістичної та профспілкової інтеґрованости та сприяти створенню союзу ґруп робітників з войовничо налаштованою інтеліґенцією.

Поняття революції має враховувати цю випадковість розладу, розвалу (на перший погляд, «стихійного») системи, поступової втрати нею цілісности, що виражає об’єктивну застарілість відчуженої праці, рішучу вимогу звільнення людини від функції учасниці (та прислужниці) процесу виробництва; революцію можна розглядати як кризу системи, що купається у «достатку» й розкоші.

Герберт Маркузе - теоретик марксизму, один з представників Франкфуртської школи, філософ, соціолоґ, психолог, громадський діяч.

1968 р.

Сергій Мазлах, Василь Шахрай. Дві доби революції

Російська революція в березні 1917 року є «критичним» пунктом перетворення імперіялістичної війни на соціяльну революцію, на громадянську війну.

До листопада 1918 року російська революція була лише одиноким огнищем, островом між імперіялістичними державами, серед бурхливого моря імперіялістичної війни. Вона відбувалася на тлі світової ворожнечі двох імперіялістичних таборів: англо-франко-італо-американської згоди (Антанта) і почвірного союзу Центральних держав на чолі з Германією.

Починаючи з жовтня-листопада 1918 року, міжнарод
на ситуація змінюється у двох напрямках. З одного боку, Германія на західньому фронті була розгромлена Антантою, що викликало революційний рух у Германії, і цитаделя центральноевропейського імперіалізму рухнула під натиском революційної хвилі. Російська революція перестала бути самотнім островом і знайшла собі спільника в революційній Германії. З другого боку, сей розгром німецького імперіялізму і революція в Германії знищили два імперіялістичні табори і лишили один тільки, до якого з кожною годиною, з кожним днем приєднуються уламки розбитого російського, німецького, австрійського імперіялізму.

Тоді самотня революція мусіла відстоювати себе проти хижацьких замірів обох імперіялістичних таборів, які невтралізували один одного і тим ставали в допомозі революційній Росії.

Тепер революційна хвиля перекинулася на полудневий схід і в Центральну Европу. Але революційна боротьба в них ще не скінчилася перемогою пролетаріяту, і тому сподіватися від них прямої допомоги не можна, навпаки, їм самим потрібна допомога і проти «своєї» імперіялістичної буржуазії і проти англо-американського капіталу. І в той же час уже не можна «лавірувати», використовуючи ворожнечу імперіялістів, спираючись то на одного, то на другого, бо зараз є лише один табір імперіялістів.

Тоді кожна імперіалістична група напружувала свої сили для перемоги свого ворога, вважаючи революцію лише результатом воєнного розгрому. Переможна Германія навіть «прихильно» ставилася до російської революції не тільки тому, що революція виводила Росію з лав ворогів Германії, а й тому, що вона переманювала на себе частину сил і уваги Антанти. Імперіялісти Германії, захопивши добрий кусень бувшої Російської імперії, про який їм не ввижалося навіть ві сні, — нічого не мали проти того, щоб встановити «добросусідські» стосунки з Росією, пограти з нею, як грає ситий кіт з мишею, будучи певним, що миша не втече.

Тепер переможцем і гегемоном в імперіялістичному таборі явилася Антанта, на чолі якої стала нова країна, Сполучені Штати Північної Америки. Ся країна визначалася за останні часи, поруч з Германією, прудким і буйним розвитком капіталізму. Рядом з старими капіталістичними державами, Англією і Францією, буйний розвиток котрих припадає на першу половину минулого XIX століття, котрі споживали в останні часи те, що нажили в попередні часи, котрі вживали старі методи продукції й організації господарства, де енергія, ініціатива і невпинний рух уперед поступалися перед рутиною, шабльоном, «дідівськими» способами, механізацією праці за раз заведеним способом, — поряд з ними країни молодої капіталістичної культури, Америка і Германія, повинні були ще «завоювати собі місце під сонцем», і тому вони мусіли напружувати всі свої сили, використовувати якнайкраще людську енергію і багатства своєї країни, вживати якнайліпших методів продукції, нові машини і т. д., підтримувати дух ініціятиви і винахідництва, виробляти дешеві й гарні товари, дбати про якнайзручнішу й найкориснішу організацію господарства. Франції й Англії треба було пережити майже рік війни, щоб стати нарівні з Германією у висоті своєї техніки.

Германія не витримала страшенного напруження і впала. Але Сполучені Штати такого напруження не знали. Навпаки, перші три роки війни вони користувалися з неї, докінчували організацію своїх господарських і військових сил, могли робити се поволі, бо майже всі їх конкуренти були втягнені в війну. Мало того, Сполучені Штати опинилися в стані tetrius gaudens— третього радіючого, котрий грів руки коло чужої біди, ловив рибку у скаламученій воді, стриг обидва ворожі табори. Відомо всім, що Сполучені Штати були глитаєм і поставником і Антанти, і почвірного союзу Центральних держав. Се дало їм можливість скінчити свою організацію господарства і приготуватися до війни, закріпити за собою всю Америку, провести в життя домагання «Америка для американців», себто для американського капіталу, нажитися на замовленнях і позиках воюючих і не воюючих держав. Сполучені Штати буквально загрібали жар чужими руками. Потоки крови в Европі й Азії перекочувалися через Атлантійський океан блискучим і дзвінким струмом золотих монет.

І в той момент, коли обидва воюючі табори були напіввиснажені, Сполучені Штати виступили збройною рукою, щоб бути «миротворцем» не тільки шляхом «посланій» свого первоапостольного й препрославленого «мироносця» президента Вудро Вілсона, а й на ділі, яко переможець на полі брані. І Сполучені Штати вибрали дуже влучний момент, коли саме Германія осягла найвищої точки своєї моці коли сили Антанти і Германії були майже урівноважені, а обидва табори уже були настільки виснажені, що досить було навіть невеликої сили, щоб терези схилися або на той, або на другий бік. Стати на бік Германії означало для Штатів закріпити гегемонію Германії в Европі, утворити власними руками якнайсильнішого конкурента, з котрим незабаром Америка мусіла б вступити в одверту і «мирну» і «воєнну» боротьбу. Навпаки, Франція й Англія були не такими страшними, і становище їх було таке, що з виступом на їх боці Сполучених Штатів їхня перемога означала б фактично перемогу Америки.

І дійсно, ми бачили, що досить було з початку незначної воєнної перемоги Антанти, і Германія покотилася б, мов сніг з гори, що свідчить не про силу воєнної перемоги, а про силу виснаження Германії. Ми далі були свідками телеграфного діялогу між розбитою Германією і переможною Америкою. Про перемир’я і про мир зговорювалися Берлін і Нью-Йорк, про Париж і Лондон, як і про Відень, не чути було.

Зараз Сполучені Штати перебувають в аналогічному стані, як Германія на початку сього року, — але в далеко кращому. За винятком хіба Японії, всі «великі» держави лежать цілком виснажені, зруйновані й знесилені, у той час коли Сполучені Штати лише встигли розвернути свої сили й свою міць. За винятком тієї ж таки Японії, всі «великі» держави налякані примарою революційної зарази комунізму. Примара комунізму убралася в плоть і кров російської, австрійської, германської революції. Усі сили старої Европи — Мілюкови, Родзянки, Денікіни, Карли, Вільгельми, Гінденбурґи, Ллойд-Джорджі, Пуанкаре, Клемансо і tuti quanti, – страшенно перелякані сією примарою, готові кинутися в обійми хоч до самого чорта, не те що до «миротворчого» Вудро Вілсона. І Вудро Вілсон один керує всіма справами, один узяв на себе ролю світового жандарма і ката світової революції.

Вчорашній «революціонер» і «визволитель» усіх пригнічених і пригноблених народів, він вступає в зруйновану й сплюндровану Европу, щоб закріпити за американським капіталом і надалі можливість диктувати свою волю європейським народам. Революція з’єднала круг нього чорну зграю «обиженных» революцією імперіялістів різних мастей, учорашніх ворогів. Всіх з’єднала, всіх зібрала в «невеличку, але чесну» кумпанію ненависть до пролетаріяту. Честь, сором, любов до батьківщини — все, чим пишалася й хвалилася ще вчора вся ця братія, все забула і продала за те, аби вернути собі свої клясові позиції, свої «гнізда», свої фабрики, заводи, акції, ренту …

Російська чорносотенно-кадетська братія в першу добу кидалася то на бік Антанти, то на бік Германії. Тисячі думок, тисячі гадок носилося у неї в голові, все шукала відповідної «орієнтації». Нічого певного досягти тоді вона не могла, крім дискредитації власних заходів. Тепер у неї одна думка, одна воля, одна орієнтація, одна точка прикладання сил — мудрий і добрий американський дядя Вудро Вілсон.

Австрійська і германська імперіалістична буржуазія була позбавлена мук російської чорносотенної братії, їй історія не дала «вибору», перед нею був лише один центр, — і германська й австрійська імперіалістична буржуазія безоглядно кинулася в обійми учорашніх ворогів, аби тільки одержати допомогу проти своїх «збунтованих рабів», проти власної революції. Гамлетизувати їй було ніколи.

Так круг апостола «нового світу» Вудро Вілсона зібралася всіляка імперіялістична братія, з’єднана страшенною ненавистю до революції, до примари комунізму. Вудро Вілсон має вірних «не за страх, а за совість» слуг і не має зараз суперників, окрім хіба Японії. У нього є всі дані — і матеріяльні й моральні, — щоб дійсно стати світовим жандармом і світовим катом світової революції.

1919 р