пʼятницю, 23 серпня 2013 р.

Марксизм в Україні


   Від антикомуністів часто доводиться чути, що марксизм як ідеолоґія чужий українській «ментальності». Українець, мовляв, по природі своїй консерватор, господар; повага до приватної власности у нього в крові. Отож, таку мерзоту, як ідеолоґію загальної рівности та припинення експлоатації людини людиною він сприйняти аж ніяк не міг. Її вигадали «жиди» на загибель християнським народам, а в Україну принесли на своїх багнетах завойовники-«москалі». Подібний погляд — щоправда, у трохи більш політкоректних висловлюваннях — пропонує й офіційна українська історіоґрафія. У своєму прагненні викреслити соціялізм з української історії вона не зупиняється навіть перед відвертими фальсифікаціями та перекручуваннями. Так і виявляється, що пропаґандист марксизму Іван Якович Франко перетворюється на його противника, Леся Українка перекладає «Маніфест Комуністичної партії» виключно заради заробітку, а «найщиріший комуніст» (за його ж таки власним зізнанням) Микола Григорович Хвильовий стає «борцем з комуністичним тоталітаризмом»…

   Історію українського марксизму намагаються усіляко оббрехати, замовчати, забути. А вона, однак, істнує. Марксизм в Україні має свою традицію, своїх героїв і мучеників. Повна історія українського марксизму ще чекає на свого дослідника, ми ж спробуємо накреслити тільки її обриси.

    Відомо, що самі основоположники марксизму цікавилися українськими проблємами, про що є чимало свідчень у їхніх працях. Маркс і Енґельс неодноразово зверталися до історії України, зокрема, до питань феодально-кріпосницьких відносин, Запорізької Січі (саме Марксові належить її характеристика як «християнської козацької республіки»), селянських рухів тощо. В особистій бібліотеці Маркса зберігалася доповідь відомого українського соціяліста-утопіста Михайла Петровича Драгоманова «Література українська, проскрибована урядом російським» з чисельними помітками філософа. Виходячи з поміток, можна зробити висновок, що у цій брошурі автора «Капіталу» найбільше зацікавили ті місця, де йшлося про специфіку поезії Тараса Шевченка, про Кирило-Мефодіївське братство — таємну демократичну орґанізацію, членом якої був Шевченко.

Микола Іванович Зібер
   Першими пропаґандистами марксистського вчення в Україні були представники проґресивної інтеліґенції. Відомо, що професор політекономії Київського університету Микола Іванович Зібер вже 1868 року — через рік після виходу книжки — на квартирі Драгоманова у Києві читав реферат, присвячений «Капіталу». За умов відсутности перекладів першоджерел саме книга Зібера «Давід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях» (1885) довгий час була для російських та українських революціонерів головним підручником марксизму. При цьому сам Зібер революціонером не був: він вірив у те, що суспільний лад можливо змінити шляхом мирних реформ. На противагу йому соціялістичний діяч Сергій Андрійович Подолинський стверджував: «На Україні ще може менше, ніж будь-де можна сподіватися, що начальство й пани добровільно зреклися б свого панування, і тому простому народові на Україні не обійтися без збройного бою та повстання (революції). Тільки це повстання передасть у руки хліборобських та робітничих громад і товариств сили природи й інструменти, необхідні для виробництва». На працях Подолинського позначився вплив народницьких ідей, разом з тим саме вони представляють першу спробу застосувати економічне вчення Маркса до умов України. Він був особисто знайомий з Марксом і Енґельсом, листувався з ними, зокрема, надіслав Марксу рукопис свого трактату «Праця людини та її відношення до розподілу енерґії» (1880), який отримав загалом схвальну оцінку автора «Капіталу». Відомий зі шкільної парти письменник Іван Якович Франко переклав українською кілька розділів «Анти-Дюрінґа» (1878) Енґельса й 24-й розділ 1-го тому «Капіталу» — той, в якому йдеться про первинне нагромадження капіталу в результаті експропріяції дрібних власників великими. Цей процес був надзвичайно актуальним для тодішньої Галичини. Франко пропаґував ідеї марксизму у гуртках робітничої самоосвіти, зі сторінок редагованих ним ґазет, він був головним орґанізатором української радикальної партії, яка об’єднувала українських селян і ремісників.

Юліан Олександрович Бачинський
   Цікаво, що концепцію самостійности України вперше сформулював саме марксист — Юліан Олександрович Бачинський, один з лідерів молодіжного крила Української Радикальної партії. Незалежність для нього, в той самий час, не була самоціллю; більш того, він розглядав істнування національних держав як необхідний, але минущий епізод людської історії. Народи, за Бачинським, домагаються самостійности не для того, щоб ізолюватися від решти світу, але щоб повніше розвинутися культурно й економічно, завдяки чому надалі зможуть посісти гідне місце в майбутній «всесвітній людській родині». Цікаво, що тодішня галицька правиця сприйняла ідеї Бачинського у багнети: адже для неї політичним ідеалом була лише обмежена автономія Західної України у складі Австро-Угорської монархії.

  Більшовизм як політичний рух також не був для українців чимось чужорідним чи імпортованим. Він мав потужну соціяльну базу у промислових реґіонах Східної України. А Київ наприкінці ХІХ століття став одним з головних центрів всеросійського соціял-демократичного руху. «Кияни розгорнули насправді вражаючу роботу. Вони знову об’їхали всі орґанізації, ще міцніше зв’язалися з «Бундом», випустили перше й друге числа «Рабочей ґазеты» та взагалі практично підготували з’їзд (знайшли місце, розробили порядок денний)… Таким чином виявилося, що Київ наприкінці 1890-х років став орґанізуючим центром», — писав в своєму короткому нарисі історії РКП(б) історик Владімір Нєвський. Один з майбутніх лідерів більшовизму Лєв Троцький народився в Україні, у селі Яновка Єлизаветградського повіту Херсонської ґубернії (нині Береславка Бобринецького району Кіровоградської области). Свої перші як революціонер Троцький також зробив в Україні — у Миколаєві, де він був одним з лідерів «Південноукраїнського союзу робітників». Революційний марксизм мав прихильників і на заході України — спочатку вони гуртувалися у «драгоманівських гуртках», потім в орґанізації «Інтернаціональна революційна соціял-демократія», згодом учасники цих ґруп стали керівним ядром Комуністичної Партії Західної України (КПЗУ).

   У царській «тюрмі народів» — дореволюційній Росії, де великодержавний шовінізм був однією з основ державної ідеолоґії — більшовицька партія послідовно відстоювала права пригноблених народностей, в тому числі — й українців. В цьому пляні слід згадати, наприклад, статті Лєніна «Кадети про українське питання», «Як єпископ Никон боронить українців?», «Про право націй на самовизначення», «Робітнича кляса і національне питання» та инші. Коли царський уряд 1914 року заборонив відзначати сторічний ювілей з дня народження Тараса Шевченка, більшовики виступили на захист права українців вшанувати свого національного ґенія. Той факт, що до 1917 року не істнувало жодної більшовицької ґазети українською мовою, зовсім не свідчить про якусь притаманну більшовикам антиукраїнську позицію, як, можливо, хтось думає. Справа тут виключно в тому, що читачем своїх ґазет вони бачили в першу чергу промисловий пролєтаріят великих українських міст, а той був зрусифікований.

   Прагнення українського народу до національного самовизначення бурхливо прорвалися під час революційних подій 1917 року. Для мільйонів українських робітників і селян визволення національне було нерозривно пов’язане з соціяльним проґресом, звільненням від капіталістичної експлоатації. Проте українські соціялісти, які опинилися на чолі національно-визвольного руху, цілком в дусі епігонів Маркса й російських меншовиків, вважали, що пролєтарська, соціялістична революція не на часі, наразі — буржуазно-демократичні завдання. Їхня політика не виходить за межі обережного реформізму. Проте історичний процес невблаганний — питання національного визволення у добу імперіялізму, як ми вже зазначали вище — це питання перманентної революції, й ніяк інакше. Провідники національно-визвольного руху, лідери Центральної Ради та Директорії, зрештою вимушені були зрікатися навіть поміркованих соціялістичних гасел і йти на угоду з місцевими поміщиками та капіталістами, з німецьким мілітаризмом, французьким імперіялізмом, з буржуазно-поміщицькою Польщею… Така політика тільки відштовхувала від них маси трудящих. Найчесніший та найкращий з них, Володимир Кирилович Винниченко, зрозумів це у 1919 році. У своїй книзі «Відродження нації» (1920) він виносить суворий, але справедливий вирок українським провідникам: «Вся причина в тому, що українська влада, вся керуюча партійна українська демократія розійшлася зі своїми масами, що вона була соціяльно непослідовна, нерішуча, невиразна й не соціялістична.»

   Часто доводиться чути, що встановлення більшовицької влади в Україні — це наслідок російської окупації, що більшовизм — це лише нова форма російського імперіялізму. Історичні факти неспростовно доводять, що це зовсім не так. Після Лютневої революції, коли Центральна Рада намагалася виторгувати у буржуазного петроградського Тимчасового уряду незначні подачки, усіляко намагаючись не розсердити „старшого брата”, більшовицька партія рішуче виступала проти великодержавного шовінізму й за право націй на самовизначення та відділення. Свідченням цьому можуть бути промови більшовицьких делеґатів на І Всеросійському з’їзді Рад, у статтях Лєніна «Україна» (1917), «Не демократично, громадянине Керенський!» (1917) тощо. Незмінною ця позиція лишилася й пізніше, під час війн більшовиків з Центральною Радою та Директорією. «Тільки український робітник і селянин має одиноке право управляти своєю власною країною», «трудові маси України самі вирішать своє ставлення до радянської Росії», — писав у наказі по Червоній Армії її засновник і керівник Троцький. Протистояння між «червоними» та «петлюрівцями» аж ніяк не було війною між Україною та Росією — це була громадянська, клясова війна. Знову надамо слово Винниченку: «не російський совітський уряд виганяв нас з України, а наш власний народ».Талановитий письменник, що культивував інтелектуальну чесність з собою, зумів визнати те, в чому не наважувалися зізнатися Петлюра та инші провідники національного руху, прикриваючись словами про «окупацію».

   Водночас ідеалізувати національну політику більшовиків також не слід. «Більшовицька партія не легко, лише поступово, під безперервним тиском Лєніна засвоїла собі правильне ставлення до українського питання», — згадував Троцький. Траплялися випадки національного нігілізму і навіть російського націоналізму. Частина більшовиків перебувала під впливом поглядів Р. Люксембурґ на національне питання (нагадаємо, що вона вважала національні рухи непролєтарськими і відмовляла їм у підтримці). Навіть такі віддані революціонери, як, наприклад, Георгій Пятаков, не розуміли до кінця важливість правильної національної політики. Водночас всередині партії сформувалося досить потужне середовище, що наголошувало на необхідності врахування національних прагнень українського народу. На цих позиціях стояли М. Скрипник, Георгій (Юрій) Федорович Лапчинський та инші. Чи не найбільш безкомпромісну позицію у питанні незалежности Червоної України займав Василь Матвійович Шахрай. Його книга «До хвилі. Що діється на Вкраїні й з Україною» (1919, написана у співавторстві з Сергієм Михайловичем Мазлахом (Робсманом)) стала справжнім маніфестом українського комунізму. Шахрай гостро критикував тих членів партії, що іґнорували або применшували вагу національного питання, вимагав створення самостійної української комуністичної партії, а Лєніна звинувачував у недостатній увазі до національних прагнень українців та недотриманні власних принципів. Конфлікт зайшов так далеко, що Шахрая виключили з партії. Проте він залишився бійцем революції, працював у радянському підпіллі на Кубані, де й був вбитий білоґвардійцями.

   Говорячи про історію українського марксизму, слід зазначити, що він розвивався не тільки у складі більшовицької партії. Напередодні Революції паралельно з російськими соціял-демократами та соціялістами-революціонерами революційну аґітацію в Україні вели партії, котрі метою своєї боротьби мали як соціяльну революцію, так і національне визволення — Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія (1905-1950) та Українська Партія Соціялістів-Революціонерів. Ліве крило останньої, «боротьбисти» (від назви їхньої ґазети «Боротьба»), підпорядковуючись лоґіці революційного процесу, еволюціонувало від радикального народництва до революційного марксизму і 1919 року орґанізаційно оформилось в Українську Комуністичну Партію (боротьбистів). Наступного року УКП (боротьбистів) злилась з Комуністичної Партією (більшовиків) України, а провідні діячі партії боротьбистів обійняли важливі посади в уряді Радянської України, зокрема Олександр Якович Шумський  став народним комісаром освіти.

   Не можна не згадати Українську Комуністичну Партію (УКП), створену 1920 року лівим крилом української соціял-демократії. До неї певний час входив і В. Винниченко. Перебуваючи з 1919 року в еміґрації, він орґанізував у Відні закордонну ґрупу партії, яка видавала ґазету «Нова доба». Стоячи на клясових позиціях та поділяючи в цілому більшовицьку проґраму, УКП наголошувала на необхідності істнування незалежної від РКП(б) української компартії, окремої Української Червоної Армії та відстоювала економічну самостійність Радянської України. Центральний Комітет УКП звертався із заявою про вступ до III (Комуністичного) Інтернаціоналу, проте у вступі партії було відмовлено.

    Значення Жовтневої революції для України важко переоцінити. Вона означала радикальний розрив з усім застарілим, відсталим, консервативним, усім, що гальмувало подальший розвиток продуктивних сил. Соціяльні завоювання Радянської республіки визнають навіть її вороги. Революція зрівняла у правах чоловіків і жінок, започаткувала сміливі експерименти у галузі побуту, освіти, культури, науки. Політика коренізації забезпечила українцям та иншим етнічним ґрупам в Україні небачені досі можливості для вільного національного розвитку. Українська література, мистецтво, театр, кіно переживали нечуваний ні до, ні після того в українській історії розквіту. Навіть запеклі антикомуністи визнають, що це був період національного відродження. Стрімко розвивалася українська марксистська думка. Під редакцією Андрія Річицького (псевдонім Анатолія Андрійовича Пісоцького), колишнього члена ЦК УКП і співавтора — разом з Михайлом Степановичем Ткаченко  — її проґрами, вперше вийшов повний український переклад першого тому «Капіталу». Формувалися марксистські наукові школи. Наприклад, у вітчизняній історіоґрафії марксистський напрямок започаткував Матвій Іванович Яворський. Нові українські історики, озброївшись Марксовим вченням, руйнували офіціозні міти російської царської пропаґанди, давали бій великодержавному шовінізму, досліджували історію трудового народу та його визвольної боротьби.

    Російський письменник Варлам Шаламов називає пореволюційне десятиліття «величезною програною битвою за майбутнє». Ґрандіозної сили революційний зрив назавжди змінив вигляд величезної країни. Але продуктивних сил вчорашньої царської імперії було явно недостатньо для якісної зміни суспільного ладу. Більшовики розраховували на швидку перемогу пролєтарської революції на Заході, і ці розрахунки були зовсім небезпідставні: зруйнованою світовою війною Европою у 1918-1921 роках прокотилася революційна хвиля небаченої сили. Проте ця хвиля не призвела до робітничого повстання і знищення капіталізму (не в останню чергу через зраду соціял-демократів), і більшовицька влада опинилась в ізоляції. Завдання знищення капіталістичної держави та передачі влади трудящим поступилося завданню збереження влади за будь-яку ціну. Робітники, марксистська інтеліґенція та частина більшовицької партії, що зберегла вірність ідеалам революції, чинили спротив бюрократичній контрреволюції, формували всередині РКП(б) опозиційні ґрупи: спочатку Ґрупу демократичного централізму (1919-1920), Робітничу опозиції (1920-1922), а пізніше Ліву опозицію (1923-1927). Остання згуртувалася навколо Троцького, який події у СРСР 1920-х років порівнював з подіями Великої Французької революції 1789-1794 рр. Тоді революційна якобінська диктатура була повалена не зовнішньою інтервенцією, не монархічною контрреволюцією, не старими експлоататорськими клясами, але… самими якобінцями, тільки такими, що поправішали, виродилися, продали революційні ідеали за привілеї та безтурботне життя. Це сталося 28 липня 1794 року (9 термідору II року за французьким революційним календарем), відповідно і сам переворот, і встановлений ним режим отримав назву «термідоріанського». За аналоґією, встановлення сталінської диктатури у СРСР увійшло до словника революційного марксизму під іменем «радянського термідору».

   Одним з проявів термідоріанського перевороту стала радикальна зміна у національній політиці. Радянський Союз, що задумувався як вільна федерація самостійних Радянських республік, швидко перетворювався на бюрократичну імперію. Чому це сталося — пояснює колишній голова Ради народних комісарів УРСР Християн Раковський: бюрократії було «незручно керувати двадцятьма республіками, а от якби це все було одне, якби, натиснувши на одну кнопку, можна було б керувати всією країною, — це було б зручно. З точки зору відомчої, звісно, це було б легше, зручніше, приємніше». Відповідних змін зазнала й ідеолоґія національних відносин. Якщо у дореволюційні й революційні часи стверджувався інтернаціоналізм і засуджувалися прояви російського шовінізму, тепер Росія оголошується старшою з «республік-сестер», офіційна історіоґрафія повертається до старих, царських штампів, імперський пафос стверджується в літературі, кінематоґрафі, театрі. На кожного, хто насмілювався критикувати нові орієнтири національної політики, навішувався ярлик «націонал-ухильників» чи «дрібнобуржуазних націоналістів», вони зазнавали жорстоких переслідувань. М. Скрипник був доведений до самогубства, розстріляні А. Річицький і Г. Лапчинський, О. Шумський загинув за нез’ясованих досі обставин, повертаючись з заслання…

Микола Хвильовий
У 1933 році, не в змозі більше протистояти сталінській контрреволюції й не бажаючи пристосовуватися до неї, покінчив життя самогубством письменник і революціонер М. Хвильовий. Нинішні офіціозні історики та літературознавці з усіх сил намагаються представити його, переконаного більшовика, учасника громадянської війни, прихильника Лівої опозиції, як ледь не націоналістичного митця, який «творив всупереч комуністичній ідеолоґії», «критикував примітивізм пролєтарської літератури», «орієнтувався на Европу». Але варто почитати самого Хвильового, його прозу та публіцистику, щоб зрозуміти, наскільки далекі їхні потуги від реальности. «Треба якомога скоріш піти назустріч українській радянській молоді, яка хоче бути перш за все комунарами, а потім вже українцями», — писав Хвильовий. Не приховував він і свого ставлення до хуторянської, провінційної культури, з якою так носиться сьогоднішній український офіціоз. «Ми гадаємо, що в зв’язку з прискоренням так званої українізації пролєтарське мистецтво попадає в тимчасову небезпеку: — «Сатана в бочці» з гопаківсько-шароваристої «просвіти» вилазить зі свого традиційного кубла і хмарою суне на город. Буде великою помилкою гадати, що це «підвівся чорнозем», — той митець, до якого Тичина «посилав свої нерви». Безграмотне міщанство — от хто. Це саме та рідненька «Просвіта» в вишиваній сорочці і з задрипанським світоглядом, що в свій час була ідеолоґом куркульні. Тепер, в силу своєї безпринципности, загубивши до того під собою ґрунт та намацавши несподівані для себе можливості (прискорена українізація), вона робиться «червоною» і йде «селозувати» (певніше — профанувати) міську пролєтарську культуру». Коментувати цей уривок, здається, зайве — письменник чітко й ясно показав, на чиєму він боці. Хвильовий не протистояв пролєтарській літературі, як намагаються нас переконати, навпаки — він сам створював і стверджував її. Так, він дійсно проголошував гасла «Геть від Москви» та «Дайош Европу», які гріють душу сьогоднішньому націонал-демократу. Але гасла ці не мали жодного антиросійського чи прозахідного змісту. Триматися осторонь від Москви Хвильовий закликав,
оскільки «Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства, що в ньому, як всесвітній оазис, — пролєтарські заводи, Комінтерн і ВКП. Коли на Україні, і зокрема в центрі її, ви чули тільки «товариш», там вже давно перейшли з «гражданина» на «господина». В той самий час він постійно нагадував, що російська революційна демократія це одне, а «жидкобородий московський інтеліґент» — дещо зовсім инше. Так само й «Европа» для Хвильового була Европою Ґьоте, Дарвіна та Маркса. Хвильовий боровся проти сталінізму не за реставрацію капіталізму, але за Червону Україну, за відродження ідеалів Жовтня. «Хай живе комунізм. Хай живе соціялістичне будівництво. Хай живе комуністична партія», — написав він у передсмертній записці.

    Величезної деформації у СРСР зазнали не тільки сама робітнича держава і робітнича партія, але й ідеолоґія марксизму. Адже вона була справжньою бомбою, закладеною під бюрократичний режим, що зрадив революцію й узурпував владу. Звичайно, партійні та державні начальники продовжували клястися іменами Маркса, Енґельса й Лєніна, повторювали цитати з їхніх творів. Проте офіційна ідеолоґія СРСР досить мало нагадувала революційний марксизм. Взагалі, це був радше ерзац ідеолоґії, ніж власне ідеолоґія: не будучи соціяльною клясою, а всього лише паразитичною верствою, бюрократія не могла виробити власної системи поглядів. Сталін, в оточенні якого не залишилося жодного значного теоретика, привласнив собі одноосібне право висувати, формулювати й проголошувати всі політичні та ідеолоґічні новації. Камуфлюючи постійні хитання соціялістичною фразеолоґією, вирваними з контексту й сфальсифікованими цитатами Маркса і Лєніна, він висунув лише декілька концепцій, оголошених «теоріями»: про перемогу соціялізму в одній окремо взятій країні, про посилення клясової боротьби за мірою просування до соціялізму тощо. Усі ці нововведення були покликані виправдати політику правлячої бюрократії. Е. Мандель пише: «Вона не змогла обрубати всі свої зв’язки з теорією Маркса і Лєніна, водночас спотворюючи цей критичний, визвольний набір ідей і методів дослідження, перетворюючи його на низку диких ріжнокаліберних доґм. Її головним підходом до марксистської традиції був схоластичний відбір цитат з єдиною метою: виправдати істнуючі соціяльні та політичні структури у керованих нею державах і ріжноманітні — часто суперечливі — проваджувані нею один за одним політичні заходи. Тим самим бюрократія перетворила науку на інструмент, на прислужницю кон’юнктурних політичних цілей та інтересів».

    Автентична українська марксистська традиція за цих умов мала своє продовження за межами СРСР, зокрема, у лавах Комуністичної Партії Західної України, яка одна з небагатьох европейських компартій насмілилася критикувати сталінську політику. Її лідери Йосип Васильович Крілик (Васильків) та Роман Володимирович Кузьма (Турянський) прямо заявляли, що створений Сталіним авторитарний режим у Комуністичному Інтернаціоналі перешкоджає орґанізації революційних сил у Европі. Сталіністи жорстоко покарали КПЗУ за таку самостійність: партія пережила дві чистки, а 1938 року рішенням підконтрольного кремлівській бюрократії виконкому Комінтерну була розпущена. Більшість її лідерів і членів загинули у сталінських таборах.

   У 1930-х виникають українські троцькістські ґрупи. У Львові така ґрупа гуртується навколо журналу «Життя і слово», редагованого Романом Осиповичем Роздольським. У Канаді українські троцькісти видавали ґазету «Робітничі вісті», їхній лідер Нік Оленюк листувався з Троцьким. Сам Троцький в ці роки дуже активно цікавився українським питанням. У 1939 році він пише кілька статей з цієї проблєми: «Про українське питання», «Незалежність України та сектантська плутанина», «Демократичні кріпосники та незалежність України». У них йдеться про стан України у складі сталінської бюрократичної імперії: «Ніде затиск, чистки, репресії й взагалі усі види бюрократичного гуліґанства не набували такого вбивчого розмаху, як на Україні, у боротьбі з сильними підґрунтовими прагненнями українських мас до більшої свободи й самостійности. Радянська Україна стала для тоталітарної бюрократії адміністративною частиною економічного цілого та військової бази СРСР. Сталінська бюрократія будує, щоправда, пам’ятники Шевченкові, але тільки для того, аби міцніше придавити цим пам’ятником український народ і примусити його мовою Кобзаря співати славу кремлівській банді насильників».Відзначаючи провину сталінізму в тому, що революційно-марксистські ідеї втратили свій колишній вплив серед трудящих Західної України та діаспори, Троцький проголошує принцип єдности та незалежности Радянської України, як від сталінської бюрократії, так і від імперіялістичних держав. Водночас він застерігав від співпраці з буржуазними націоналістами, відзначаючи, що «проґрама незалежности України у добу імперіялізму прямо й нерозривно пов’язана з проґрамою пролєтарської революції»ю Політика націоналістів неодмінно призведе до єдиного результату: підпорядкування України одному з імперіялістичних хижаків, і тільки перемога робітничої кляси здатна забезпечити справжнє самовизначення українському народові.

   Р. Роздольський, опинившись після другої світової війни у США, став відомий як видатний теоретик марксизму. Його праці «До національного питання. Ф. Енґельс і проблєма „неісторичних” народів» (1964) та «До історії створення Марксового „Капіталу”. Дослідницький нарис» (1967) стали клясикою сучасної марксистської думки, були перекладені багатьма мовами, а от українського перекладу вони досі так і не дочекалися. Роздольський належав до напрямку, відомого як «тепла течія у марксизмі», який, визнаючи первинність соціяльно-економічних чинників, основну увагу приділяє все ж таки людському факторові.

      Неабияким цікавим явищем у політичному житті повоєнної української еміґрації була ґазета
«Вперед»
Іван Майстренко
(основні автори: Іван Васильович Майстренко, Борис Васильович Левицький, Всеволод Сергійович Голубничий). Згуртована навколо неї ґрупа походила з Української Революційно-Демократичної Партії і була не зовсім марксистською, декларувала свою приналежність до «третьої сили», однак представляла собою найбільш ліву орґанізацію української еміґрації. Програма ґрупи «Вперед» передбачала боротьбу проти всіх імперіялізмів (в якості імперіялістичної держави розглядався також СРСР), створення демократичної безклясової незалежної Української держави. На думку І. Майстренка та його товаришів, панування партійно-державної бюрократії було головною і фактично єдиною перешкодою для переходу до безклясового суспільства в Україні. Відкидаючи обвинувачення правих кіл еміґрації у «націонал-комунізмі», ґрупа «Вперед» водночас високо цінила українських комуністів 1920-х років, з симпатією відгукувалася про Лєніна й Троцького. Висловлюючи готовність до співпраці із соціялістичними силами, які заперечують і капіталізм, і радянську геґемонію, вона неодноразово виступала з підтримкою самостійницького курсу комуністичної партії Югославії. В цілому, «Вперед» можна розглядати як прихильників ідеолоґії демократичного соціялізму.

     Попри сталінські та післясталінські фальсифікації, марксизм продовжував істнувати і всередині
Іван Михайлович Дзюба
Україні. Так чи інакше, але книжки Маркса, Енґельса, Кауцького, Плєханова, Лєніна, Люксембурґ видавалися, до того ж масовими накладами, і, порівнюючи викладені у них ідеї з оточуючою дійсністю, радянський читач міг прийти до зовсім небажаних для панівної бюрократії висновків. Більшість радянських і українських дисидентів були на перших етапах своєї діяльности людьми лівих поглядів. Наприклад, Іван Михайлович Дзюба у своїй книзі «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965) критикував радянську національну політику саме за відхід від лєнінських принципів і закликав ці принципи відновити. Юрій Васильович Бадзьо, прихильник «демократичного соціялізму», закликав демонтувати самодержавство КПРС і рухатися до Марксового ідеалу суспільства, хоча верхівку цього ідеалу — комунізм — він вважав недосяжним. Марксистом був Леонід Іванович Плющ, який у своїх поглядах на суспільний лад СРСР наближався до троцькізму. Пізніше він згадував, що російський більшовик Ніколай Бухарін був близький йому своїми симпатіями до селянства, а Троцький — безкомпромісністю у критиці бюрократії та захисті пролєтарської демократії. Борис Іванович Бульбинський стверджував, що внаслідок сталінського контрреволюційного перевороту у СРСР утвердився державний капіталізм, і повернутися на соціялістичний шлях можна тільки через антибюрократичну революцію.
Леонід Іванович Плющ
А от декілька цитат з видатного українського поета і дисидента Василя Семеновича Стуса, ім’я якого часто береться на щит антикомуністами. З пояснювальної записки від 7 вересня 1965 року: «Я вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст повинен захищати революційні завоювання, наш соціялістичний лад, нашу радянську демократію. Кожна чесна людина мусить боротися за Лєніна». «Соціялізм, як найпроґресивніше вчення, восторжествує попри всі перепони, виставлені сьогодні його облудними ревнителями. Той соціялізм, де людина думає, мислить і вільно висловлює свої думки. Той соціялізм, який тримається на успадкованій од віків етиці вільних розкріпачених людей з ясними лицями, не спотвореними конвульсіями страху». З листа 1968 року до Петра Шелеста, тодішнього першого секретаря КПУ: «Соціялізм — це найчесніший людський лад. І він мусить виростати на чистій, на природній людській основі чесности, справедливости і взаємоповаги людей, а не підтримуватись зграєю платних шпигунів, поліцейських, донощиків, кар’єристів, чиє ім’я — людська безликість. І за такий соціялізм варто боротися до скону».

    Революційна традиція продовжувала жити також у середовищі інтеліґенції, що не належала до дисидентського руху. Певна частина академічних вчених-гуманітаріїв берегли чистоту марксистського вчення за рахунок відмови від активної соціяльної позиції. Для багатьох діячів української культури (наприклад, для Василя Андрійовича Симоненка) неприйняття сталінізму та його спадщини нерозривно поєднувалося зі щирою вірою у комуністичні ідеали.

    Ще наприкінці 1930-х років Троцький визначав Радянський Союз як суспільство, що застигло на півдорозі від капіталізму до соціялізму. Він порівнював його з коконом, яким вкривається капіталістична гусінь перш ніж перетворитися на соціялістичного метелика — при цьому кокон може загинути, так і не ставши метеликом. Такий стан не може тривати вічно, зрештою, одна з тенденцій має перемогти. Троцький передбачав два варіянти розвитку подій: оптимістичний і песимістичний. «Перемога бюрократії… означала б її перетворення на нову імущу клясу. Навпаки, перемога пролєтаріяту над бюрократією забезпечила б відродження соціялістичної революції». Проґноз Троцького справдився на початку 1990-х, тільки, нажаль, у песимістичному варіянті. Бюрократичне правління завершилося безумною вакханалією приватизації, економічною, соціяльною та культурною катастрофою. При цьому більша частина вчорашніх партійних, комсомольських та господарських начальників не тільки нічого не втратила, але й значно покращила своє становище, або залишивши за собою адміністративні посади, або поповнивши лави нової буржуазії.

  Нова панівна кляса українського суспільства, нащадки радянських бюрократів та пострадянських бандитів, роблять все для того, аби остаточно витіснити марксизм з інтелектуального простору України, з академічної науки, з свідомости людей. Вчорашні викладачі «марксизму-лєнінізму» перетворилися на запеклих антикомуністів, дурноверхих постмодерністів, «демократів» і «націоналістів». Проте революційна традиція не скінчила свого життя. Ствердження буржуазного ладу, формування нової клясової структури суспільства зруйнували створений ліберальними пропаґандистами часів «перебудови» міт про ринковий рай. Реальність виявилась такою, що примушує все більшу кількість критично мислячих людей повертати ліворуч. Серед інтеліґенції — особливо молодої — відбувається переосмислення цінностей, і певна її частина починає цікавитися марксизмом. Ідеолоґічний пошук йде у лавах лівих орґанізацій та ґруп. Виникають незалежні «мозкові центри», що ведуть важливу просвітницька-пропаґандистську роботу, в т.ч. в інтернеті. Виросло ціле покоління, що сформувалося при капіталізмі, і йому цей капіталізм зовсім не до вподоби. В Україні пробуджується робітничий рух, народжуються нові соціяльні рухи. Соціяльна боротьба потребує теорії, стратеґії й тактики, а забезпечити їх здатний тільки марксизм. Тому всі розмови про смерть Марксового вчення, м’яко кажучи, передчасні. Зрештою, Сартр колись казав, що кінцем марксизму може бути лише кінець капіталізму. Боротьба триває!

Сергій Іщенко

Антон Шарий-Богунський. Романтик українського комунізму


Можливо, саме він зробив найбільший внесок у створення українського радянського війська. Полк імені Богуна, знову ж таки. Але канонічною іконою зробили Щорса. А Антона Шарого убили тоді ж, у 1919-му, після зустрічі з Троцьким.

Антон Шарий-Богунський
Після прориву червоного фронту під Волновахою в Приазов'ї в травні 1919 року, білі російські війська переможно просувалися по Україні. На початку липня денікінці увірвалися до Харкова, де їм була влаштована гучна зустріч з оркестром, квітами і молебнем. Долаючи опір червоних, денікінці почали наступ на Київ.

 В цей час у Саратові виходить книжка "До хвилі" українських націонал-комуністів Василя Шахрая і Сергія Мазлаха, в якій прямо було сказано - Україна повинна бути хоч і радянською, проте незалежною від Росії зі всіма атрибутами держави - армією і фінансами.

 Це було вже занадто. Перед Леніним виникнула перспектива позбутися України - або від білих (що було півбіди, бо буржуї, чого з них взяти) або від начебто своїх - українських комуністів, які не хотіли підкорятися Москві.

Крім того, на стіл до Леніна лягла відозва "До селян і робітників України" за підписом червоного комбрига Антона Богунського зі словами "…Ці панки називали себе "комуністами", а почали грабувати бідне населення України та вивозити все спекулятивними шляхами для Росії, таким чином ми опинилися під п'ятою різних надісланих до нас комісарів, які поводяться гірше як царські пристави… влада в Україні повинна бути з місцевих людей-українців (всіх живущих в Україні), нам не потрібні окупанти та спекулянти на комунізмі". А це вже не жарти.

 До Полтави від Леніна прибув сам наркомвоєнмор Лев Троцький. Розлючений невдачами на фронті і "схованими петлюрівцями" у війську, він влаштував рознос військовим і викликав до себе Богунського, чий полк щойно вибив денікінців з Костянтинограда (зараз Красноград).

 Про що Троцький розмовляв з Богунським у Полтаві в приміщенні колишнього Петровського кадетського корпусу, невідомо. Проте, як тільки Богунський йшов по коридору корпусу, йому вистрілили з нагана у потилицю. Було йому тільки 20...

...Його імені ви не знайдете в жодній енциклопедії радянського періоду, хоч у роки громадянської війни воно славою не поступався ні Боженку, ні Дубовому, ні Щорсу.

Антон Савич Шарий (Богунський) народився 113 років тому - 16 січня 1899 року - в селі Погоріле Вереміївської волості Золотоніського повіту на Полтавщині. Він походив із села, яке Ленін наводив у своїх статтях як приклад розшарування селянства, села, з якого до революції кожен другий дорослий ішов на заробітки до Таврії.

 Хлопець був надзвичайно тямущим, і тому сільська громада направила його на навчання в Гурбинську двокласну вчительську школу. Після смерті батьків юнак подався в Київ, влаштувався матросом на пароплав "Чернігів". Одночасно навчався в річковому училищі. Склав екстерном екзамени за гімназію і вступив у Київський комерційний інститут.

Юнак, який пізнав злидні, легко захопився більшовицькими ідеями про світле майбутнє. Тож коли сталася Лютнева революція, він став більшовиком, причому активним функціонером.

Як представник Черкаського комітету він взяв участь у Таганрозькій конференції українських членів РСДРП(б), на якій націонал-комуністами Скрипником і Лапчинським було проголошено створення української компартії, незалежної від Москви.

Влітку 1918 року Шарий очолив повстанські загони проти австрійців і німців. Після придушення повстання під Таращею він повів до нейтральної зони близько 600 повстанців, які потім склали основу 1-ї Української радянської дивізії.

Проте націонал-комуніст Шарий не підтримав - як й інші прихильники радянської України - платформу УНР, що привело його до участі у війні червоної Росії проти УНР.

Його бригада брала участь у взятті Києва більшовиками, проте за його пропозицією вона стала носити ім'я українського полководця Івана Богуна, а сам Шарий став Богунським. Також є версія, що Антон обрав ім'я пристані Богун на Дніпрі біля рідного села.

У боях з білогвардійцями, спостерігаючи за поведінкою присланих з Москви комісарів, Антон поступово прозрівав разом з військом, основу якого складали селяни придніпровських сіл... Бо більшовики влаштували в селах справжній погром, відбираючи хліб до останку - треба було годувати зруйновані їми ж міста Росії.

 У зв'язку з посиленням антиросійських настроїв в українських радянських частинах, Лев Троцький надіслав таємну інструкцію: "Необхідна чистка в командному складі українського війська, де ще дуже багато петлюрівських, партизанських, отаманських елементів - таких, як Богунський, Лопаткін та інші".

У відповідь на посилення репресивних заходів Реввійськради Богунський звертається із цитованою вище відозвою. Мало того, чекісти доповіли в Москву, що Шарий шукав контактів з легендарним отаманом Зеленим, який звільнив від червоних Київщину і Черкащину.

 Видати наказ про арешт легендарного комбрига прямо було небезпечно, тому Троцький пішов на хитрість - запросив Богунського до Полтави... Невдовзі у Москву була відправлена телеграма: "Богунський нами розстріляний 1919 рік місто Кременчук.

Це був початок чистки українських червоних командирів, яка невдовзі набула значних масштабів - від підозрілого отруєння помер Боженко, кулею зблизька (схоже, від своїх) убитий Щорс... Винними в їхніх смертях Троцький оголосив петлюрівських агентів.

Дізнавшись про розстріл Антона Шарого, 1-й полк під командуванням двоюрідного брата Шарого Лопаткіна підняв бунт і вирушив громити російських і домашніх зайд. Загинув Лопаткін під селом Піщане.

 Протягом десятиріч про комбрига Шарого (Богунського) мовчали - мовляв, такого не було. Точка. Всю його родину – братів і сестер – у 1920-х роках було заарештовано і відправлено на Соловки.

1937 рік "підібрав" рештки із родини Шарих та Фесенків (по лінії матері), всі вони були розстріляні. До речі, в бою під Крутами проти більшовиків брав участь один із представників цього роду – Іван Шарий.

 Тільки 29 квітня 1990 року кримінальну справу № 2804 щодо Антона Шарого постановою КДБ СРСР зупинено на підставі відсутності злочину.

Вадим Джувага