понеділок, 3 червня 2013 р.

Досить принизливих загравань!


Як говорять в Україні – гуртом легше і батька бити. А якщо мова йде про відстоювання прав трудящих – так і тим більше пошук союзників стає актуальною проблемою. Оскільки ми називаємось націонал-комуністами, то так чи інакше нас будуть порівнювати як з націоналістами, так і з КПУ. Зараз спробуємо проаналізувати одну з цих сил саме на предмет потенційного союзництва, і почнемо зправа наліво.
            Досвід змушує нас робити невтішні висновки: ми ніколи не станемо побратимами чи хоча б товаришами з людьми, що називають себе українськими націоналістами. Почалося це дуже давно – досить згадати великого партизана і військового тактика, чи не єдиного з усіх червоних командирів, хто не завалював ворога «м’ясом», а намагався берегти своїх бійців – Сидора Ковпака. У роки війни він робив пропозиції керівництву УПА щодо спільних дій проти гітлерівських військ, але бандерівці йому відмовили. Причина цього і до сьогодні залишається незмінною: тотальна обмеженість, а іноді навіть тупість націонал-екстремістів. Це вони, навіть в очі не бачачи «Капітал» Маркса вважають всіх ліваків сталіністами, хоч більшість націонал-комуністів 20-их років якраз є жертвами сталінського режиму. Це вони приходитимуть на наші заходи покричати «Комуняку на гілляку!», хоча їх же вожді постійно експлуатують національно-соціалістичні гасла. Чому ж наці так себе поводять, попри всі точки перетину наших ідеологій? Справа в тому, що ці «патріоти» надто зациклені на пошуках зовнішніх ворогів. Ми ж для них – ідеальний противник. Ми, на відміну від тих же младорегіоналів не ховаємось під час акцій за кордони з міліції та «Беркуту», а маємо сміливість дивитись прямо в очі своєму народу. Що ж, майбутнє покаже, що в націонал-комуністів стане відваги й адекватно фізично протидіяти провокаторам будь-яких політичних симпатій.
           Наша позиція має бути максимально «лівою», але мати відповідний патріотичний ухил. Надмірна апеляція до ідеї нації нагадує жалюгідні загравання хлопця до коханої, яка тримає його в «зоні дружби». На жаль, ані цей страждалець дівчину, ані ми націоналістів ні в чому не переконаємо.
           Та й по правді кажучи, це і не є велика втрата, бо між нами вистачає не тільки спільного, але й відмінного. Зокрема, сучасні націонал-екстремісти виступають за диктатуру державного капіталізму в економіці, уніфікацію українського народу на західноукраїнський манер, ігноруючи культуральну самобутність східняків та жорстку централізацію влади, взамін самоорганізації трудящих. І це не враховується думка расистського крила наці, чия позиція є відверто ворожій пролетарській солідарності. Врешті-решт, хіба колір шкіри негра та шахтаря після зміни так вже сильно відрізняються? Тож будь-яка наша співпраця з націоналістами апріорі матиме тимчасовий характер.
            Підбиваючи підсумки, знову зверну увагу на необхідність поляризації з націонал-екстремістами. Після Першого травня одна з бахмутських газет написала, що мітинг проводили «не то националисты, не то национал-коммунисты». На жаль, поки що ми знаходимось в тіні наших більш розпіарених опонентів. Ми надто «комуняки» для Заходу і Центру, і водночас надто «бендери» для Сходу. Чіткіша поляризація дасть нам можливість голосніше заявити про себе як про автономну суспільно-політичну силу. А розкольниками і запроданцями наці нас вважатимуть у будь-якому випадку. Вони й зараз переконані, що націонал-комуніст  –  посіпака ФСБ. Тож досить принизливих загравань, час боротьби! Рот фронт!