Як говорять в Україні – гуртом легше і батька бити. А якщо мова йде про
відстоювання прав трудящих – так і тим більше пошук союзників стає актуальною
проблемою. Оскільки ми називаємось націонал-комуністами, то так чи інакше нас
будуть порівнювати як з націоналістами, так і з КПУ. Зараз спробуємо
проаналізувати одну з цих сил саме на предмет потенційного союзництва, і
почнемо зправа наліво.
Досвід змушує нас робити
невтішні висновки: ми ніколи не станемо побратимами чи хоча б товаришами з
людьми, що називають себе українськими націоналістами. Почалося це дуже давно –
досить згадати великого партизана і військового тактика, чи не єдиного з усіх
червоних командирів, хто не завалював ворога «м’ясом», а намагався берегти
своїх бійців – Сидора Ковпака. У роки війни він робив пропозиції керівництву
УПА щодо спільних дій проти гітлерівських військ, але бандерівці йому
відмовили. Причина цього і до сьогодні залишається незмінною: тотальна
обмеженість, а іноді навіть тупість націонал-екстремістів. Це вони, навіть в
очі не бачачи «Капітал» Маркса вважають всіх ліваків сталіністами, хоч
більшість націонал-комуністів 20-их років якраз є жертвами сталінського режиму.
Це вони приходитимуть на наші заходи покричати «Комуняку на гілляку!», хоча їх
же вожді постійно експлуатують національно-соціалістичні гасла. Чому ж наці так
себе поводять, попри всі точки перетину наших ідеологій? Справа в тому, що ці
«патріоти» надто зациклені на пошуках зовнішніх ворогів. Ми ж для них –
ідеальний противник. Ми, на відміну від тих же младорегіоналів не ховаємось під
час акцій за кордони з міліції та «Беркуту», а маємо сміливість дивитись прямо
в очі своєму народу. Що ж, майбутнє покаже, що в націонал-комуністів стане
відваги й адекватно фізично протидіяти провокаторам будь-яких політичних
симпатій.
Наша позиція має бути
максимально «лівою», але мати відповідний патріотичний ухил. Надмірна апеляція
до ідеї нації нагадує жалюгідні загравання хлопця до коханої, яка тримає його в
«зоні дружби». На жаль, ані цей страждалець дівчину, ані ми націоналістів ні в
чому не переконаємо.
Та й по правді кажучи, це і не є
велика втрата, бо між нами вистачає не тільки спільного, але й відмінного.
Зокрема, сучасні націонал-екстремісти виступають за диктатуру державного
капіталізму в економіці, уніфікацію українського народу на західноукраїнський
манер, ігноруючи культуральну самобутність східняків та жорстку централізацію
влади, взамін самоорганізації трудящих. І це не враховується думка расистського
крила наці, чия позиція є відверто ворожій пролетарській солідарності.
Врешті-решт, хіба колір шкіри негра та шахтаря після зміни так вже сильно
відрізняються? Тож будь-яка наша співпраця з націоналістами апріорі матиме
тимчасовий характер.
Підбиваючи підсумки, знову
зверну увагу на необхідність поляризації з націонал-екстремістами. Після
Першого травня одна з бахмутських газет написала, що мітинг проводили «не то
националисты, не то национал-коммунисты». На жаль, поки що ми знаходимось в
тіні наших більш розпіарених опонентів. Ми надто «комуняки» для Заходу і
Центру, і водночас надто «бендери» для Сходу. Чіткіша поляризація дасть нам
можливість голосніше заявити про себе як про автономну суспільно-політичну силу.
А розкольниками і запроданцями наці нас вважатимуть у будь-якому випадку. Вони
й зараз переконані, що націонал-комуніст
– посіпака ФСБ. Тож досить
принизливих загравань, час боротьби! Рот фронт!
