Саму по собі опозицію не можна вважати рушійною силою корінних змін — вона може стати такою, тільки якщо її підтримає робітнича кляса, що розіб’є кайдани своєї інтеґрованости та зв’язок з бюрократичними профспілками та партійним апаратом, які цю інтеґрованість підтримують. Якщо цей союз опозиції з робітничою клясою не матеріялізується, останній може перетворитися — нехай тільки частково — на масову базу неофашистського режиму.Висновок: марксистське поняття революції, що здійснюється більшістю експлоатованих мас і що має своєю кульмінацією «захоплення влади» та встановлення диктатури пролєтаріяту, з якої починається усуспільнення, «відстало» від історичного розвитку — воно відповідає пройденій фазі капіталістичного виробництва та орґанізації; воно не відповідає вищій фазі капіталістичного виробництва, що включає продукування засобів руйнування та страшне зосередження в руках майбутньої влади знарядь знищення та ідеолоґічної обробки.
Разом з тим, визнання марксистського поняття «неслушним» є автентичним і точним Aufhebung [зняттям]: істинність поняття зберігається і повторно підтверджується на рівні, фактично досягнутому історичним розвитком. Революційний пролєтаріят стає рушійною силою змін там, де він все ще представляє людську базу суспільного процесу виробництва, а саме в переважно сільських районах «третього світу», в яких він надає широку підтримку фронтам національного визволення.
І ці райони, і ці сили є по відношенню до капіталістичної системи аж ніяк не зовнішніми. Вони становлять важливу частину світового простору експлоатації, вони є районами та силами, які система не може дозволити собі відпустити, не можу дозволити, аби вони змінили політичну орбіту (на соціялістичну чи комуністичну), адже система може вижити тільки за умови, що її розширенню не перешкоджатиме якась вища силою. Національно-визвольні рухи виражають внутрішні протиріччя світової капіталістичної системи.
Але саме через це взаємовідношення між революціями закордоном і революціями в метрополіях виникає доленосний зв’язок між перспективами визвольних рухів і перспективами політичних перетворень у метрополіях. Закордонні сили, що «заперечують» систему, мають бути «синхронізовані» із силами внутрішніми, а ця синхронізація ніколи не може виникнути тільки внаслідок орґанізації — вона повинна спиратися на свою об’єктивну базу в економічно-політичних процесах корпоративного капіталізму. Об’єктивні чинники проявляються у перевантаженні та перенапрузі корпоративної економіки:
1) необхідність конкуренції та небезпека поступової автоматизації, що супроводжуватиметься постійним безробіттям, вимагають направлення все більшої кількості працюючих на непродуктивні, паразитичні сфери робіт і послуг;
2) постійне зростання вартости неоколоніяльних війн і контролю над корумпованими диктатурами;
3) внаслідок постійного зменшення частки робочої сили у процесі виробництва падає норма прибутковости;
4) створення в суспільстві потреб, задоволення яких вступає у протиріччя з моральними нормами та дисципліною, необхідними для роботи за капіталізму; у царство необхідности вторгаються не необхідні речі: технічні новинки та розкішні прилади істнують пліч-о-пліч з постійними злиднями та лихами, у конкурентній боротьбі за існування «розкоші» перетворюються на предмети першої необхідности.
Якщо ці тенденції збережуться, все явніші протиріччя між величезним суспільним багатством та його нераціональним і руйнівним марнуванням, між потенціялом свободи та фактом її придушення, між можливим подоланням відчуженої праці та капіталістичною потребою у її збереженні цілком можуть призвезти до поступової втрати суспільством життєздатности, падіння моралі, що вона у нормальних умовах забезпечує щоденну роботу та дотримання необхідних моделей поведінки на роботі та під час дозвілля. Це може пробудити усвідомлення того, що технічний проґрес служить інструментом панування.
Події травня-червня у Франції показали, наскільки безлад у стабільному суспільстві може послабити хватку капіталістичної та профспілкової інтеґрованости та сприяти створенню союзу ґруп робітників з войовничо налаштованою інтеліґенцією.
Поняття революції має враховувати цю випадковість розладу, розвалу (на перший погляд, «стихійного») системи, поступової втрати нею цілісности, що виражає об’єктивну застарілість відчуженої праці, рішучу вимогу звільнення людини від функції учасниці (та прислужниці) процесу виробництва; революцію можна розглядати як кризу системи, що купається у «достатку» й розкоші.
Герберт Маркузе - теоретик марксизму, один з представників Франкфуртської школи, філософ, соціолоґ, психолог, громадський діяч.
1968 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар